|
До селянина восени У північ злодій навісний Забравсь до хижі і на волі Погосподарив, як хотів: Обчустрив скрині, стелю й піл, Покрав усесіньке, що вспів, – Лишив-но стіни тільки голі, Без жалощів... Та й то сказать, Яка там совість в лиходія! Ну... так обчистив він Корнія, Що хоч сорочку продавать: Заможним ліг безпечно той на печі, А старцем встав, хоч торбу скинь на плечі Анічогісінько нема! От бідний рученьки лама, Склика в пригодоньці громаду, Кумів, приятелів, дідів. «На бога! – плаче. – Дайте раду, Запоможіть в лихій біді!» Тут кожен став порадоньку давати, – Всі загули, немов чмелі. Кум Гнат мовля: «Ох, ох! Мій свате! Навіщо б славоньку пускати, Що ти заможний на селі?» А сват Палій: «Ото на вуса тра мотати, Щоб хижу ближче будувати!» «Ет, братці! Все не так! – Сусід Карпо доводить. – Що хижа далі, те не шкодить, А треба у дворі держать лихих собак; Візьми в мене щенят хоч парку від Понади – Коханому сусідоньку я радий На вибір їх подарувать, Ніж закидать!» І від рідні й приятелів багатих Надавано порад таких до ката, Хто як знав, А ділом в скрутоньці – то жоден не доклав. * * *І світ, як бачите, такий: У щасті друзяків, як рясту на городі, А суньсь до помочі в пригоді – То кращий приятель глухий!
|