|
Якийсь-то Кухар-письмачок Побіг з кухарні у шинок (Він богомільний був, і саме в тому часі Прийшлося випити за упокій кумасі); А дома пантрувать м’ясив Кота лишив. Вернувсь – і, матінко! Аж вдарив його піт! На долівці недоїдки потрібки, А за барилом коло пічки Вже над печеним мурка Кіт! «Ач, ненажеро, лиходій!» – Почав йому тут Кухар дорікати. – Так так на тебе кидай хату, Так отакий ти вартовий! Чи то ж не сором, га? Та стін би постидивсь, Як не людей! І де ти уродивсь, З якого кодла був твій батько? (А Кіт одно – трощить та умина курчатко). Гай, гай! Шкодливий, а старий! Не мав єси від мене ще наруги, Тебе в зразок я ставив другим, А ти... побий тебе лихий! Тепера вибачай, – усі почнуть мовляти: «Кіт Васька злодій, курокрад!» І кожен, вір, що буде рад Котюгу-злодія лозиною зайняти Не то з кухарні, а й за двір! Він – хижий вовк, він – лютий звір, Лиха чума! Хай все його минає!» (А Васька слуха та вминає). Тут слово за слово, і кухар красномовий Ні краю ні кінця не міг дійти у слові! А поки він галасував, Кіт Васька все печене вклав! * * *А я б сказав такому дурнослові: «Ніж язиком горох товкти, Було б не кидать стерегти Печеного котові!»
|