|
Лозиною, та й чималою, Гнав хлопець по шляху на вигін Гусенят, І – правди нікуди ховать – Не дуже панькався з своєю чередою, Таки латав їх, як хотя: Байдуже, що було хлоп’я Й само обірване, мізерне та похиле, А над плохим чому не показати сили? Нема в тому пак і вини... Так оті ж Гуси бунтовні Ніяк на те не приставали, Все гелготали, гвалтували, Та, здибавшись із паном на шляху, Отак жалілися на хлопцеву пиху: «Чи є ж на світі хто, щоб мав такії муки! За віщо, паночку, оддав ти нас у руки Обірванцю такому й гультяю? Хіба ж ми прості які Гуси? Куди ж це дурневі, псяюсі, Втовкти у голову свою?! Одно лозиною, мов ціпом тим, махає Та нас, як кріпаків, туряє... А не розчовпа йолоп сей, Що рід шляхетський наш ідеться з тих Гусей, Що колись Рим одрятували; Та там, коли ви не чували, Із давна-давен, в дяку їм, Процесії уставлено та свята!» «А ви ж за віщо, Гусенята, Бажаєте шанобоньки й собі?» – Спитав їх пан. «Та наші предки...» – «Знаю, І в книжках це читав, а відати бажаю, Яка користь од вас другим?» «А зборонили предки Рим!» «Та то дарма, а ви, панове-друзі, Сами вчинили що-небудь?» «Ми? Нічогісінько!» – «Так годі й кирпу гнуть: Катюзі по заслузі! З тих предків всім користь була, За те їм шана і хвала, А з вас одно хіба-печене!» * * *Цю баєчку, якби на мене, То можна б приложить і до других речей... Так щоб, бува, не роздрочить гусей!
|