|
Овечкам бідненьким прийшлося до загину – Життя не стало од Вовків, І так їх ворог той посів, Що навіть Старшину збентежило звірину. Надумалась вона вкінець Оборонити тих Овець І цілу Раду покликнула – В статут придумать артикула. Хоч, правда, збільш засіли там Ті ж сіроманчики по лавах, Так не про всіх вовків же й слава? Траплялось бачити другим Таких, що круг отар тулялися близенько, Не зачіпаючи... коли були ситенькі. Так чом не буть на Раді й їм? Хоч тра й Овечкам пільгу дати, Проте й Вовків не можна ошукати: По правді треба все чинить. От Раду в пущі спорудили: Гадали, думали, судили, Як би Овечок захистить; І врешті Старшина лісова Дала закон – ось він до слова: «Понеже Вовк не мусить бунтувать, То, не взираючи, чи шляхтич, чи стовбовий, А скоро він зачепить Овечат, – Усяка вільна з них за в’язи його взять І потягти у повітовий – В сусідній гай чи в бір сосновий». Здається б, нічого й додать: Закон як слід. Та тільки от що дивно: В рештантській Вовчика ще й досі щось не видно, Хоч Овечат вони й трощать! * * *І у людей закони отакі ж: Подивишся – праві, нема чого й казати... А суньсь бідар лиш пана позивати, То краще, кажуть, поли вріж!
|