|
Вовк ніччю, цілившись залізти до вівчарні, Попав до псарні. Піднявся враз весь псарний двір – Учувши забіяку сірого так зблизька, Валують пси в кошарі й рвуться на вовчиська; Псарі кричать: «Ату, злодюга-звір!» – І вмить ворота на запір; За хвилю псарня стала адом. Біжать: той із гужем, Той з бардашем «Вогню! – кричать, – вогню!» Прийшли з вогнем. Мій Вовк сидить, притиснувшись в кут задом, Зубами клацає і диба стала шерсть, Очима з’їв би всіх, коли ж, – хоч круть, хоч верть, – Він, бачачи, що тут не перед стадом, І що пора йому вкінець Розрахуватись за овець, – Пустився наш кумець В переговори І взявся: «Друзі! Ну, навіщо весь цей шум? Я, ваш звіддавна сват і кум, Прийшов миритися, навіщо ці докори? Забудьмо давнину, складемо спільний лад! І я не тільки далі не торкнуся стад, А й з іншими за них сам гризтись рад І вовчим словом заклинаю, Що я...» – «Ет, досить, напутив, – Тут ловчий Вовка перебив – Ти сір, друзяко, а я сив, І вовчу вашу я давно натуру знаю; Й тому, такий вже звичай мій, – Інак з вовками не зарадить й мировий, – Слід зняти шкуру з них хутчій». І зразу випустив на Вовка гончих зграю.
|