|
Не раз ми чуємо: ще встигну, час я маю. Та знаймо, що такі слова Людині щоразу не розум навіва, А лінощі без краю. Отож, як діло є, мерщій його кінчай І виправдань собі ніяких не шукай, Коли прогавиш час – на себе нарікай. Для прикладу я вам сказати байку маю. * * *Стрілець рушницю взяв, патронницю й сакви І друга вірного по вдачі та звичаю, Гекто́ра, та й пішов до гаю, Рушниці ж не набив, з дурної голови, Хоч радили зробить це вдома. «Дурниці! – мовив він, – дорога нам відома, На ній і горобця ніколи не знайти: До місця ще годину йти, Навіщо ж набивать без жодної мети!» Та тільки він із хати (Фортуна із людьми, бач, любить жартувати) По озерцю Качки гуляють цілим стадом; От нашому б тоді Стрільцю Було з півдюжини зарядом Убить І цілий тиждень їсти й пить, Коли б устиг в свій час рушницю він набить. До ладівниці він, та хитрощі людини Зна рід качиний! Тож поки там вовтузивсь він, Вони із криком піднялися Та, ніби рівний шнур, за гай і подалися, І зникли в синяві долин. Даремне по лісах Мисливець наш тинявся, Там навіть горобець йому не попадався. В додаток бід отих Ще й дощ застиг У полі. Отож вернувся в дім Він мокрим ніби хлющ, сумним, Та ще й з нічим, – А нарікав, однак, лиш на недобру долю.
|