|
У спеку, в літній день, в південну саме пору, Піском розсипчастим, під гору, Тяжкий, з родиною дворян Вчотирикінь ридван Ледь пхався. Геть коні змучились; хоч кучер як старався, Спинилися. Він з козел скік умить І, коней злий мучитель, Удвох з лакеєм їх нещадно батожить. Усе дарма! Повзуть із брички мимохіть Боярин, бариня, служниця, син, учитель. Однак вантаж в ридвані ще лежить, Та й не малий, – тож коні хоч смикнули, Насилу зрушили і ледве-ледь тягнули. Тут Муха трапилась. В пригоді як не стать? На всю мушину міць взялась вона дзижчать, Навколо брички прудко в’ється, То наліта впритул на корінну, То в лоб укусить припряжну, То замість кучера на козла враз береться, А то від коней відлетить І посеред людей кружляє і дзвенить; Ну, ніби той купець на ярмарку гасає, І тільки скаржиться вона, Що в праці тій – одна, Ніхто не помагає! Йдуть слуги, цвенькають, і горя їм нема, Учитель з панею воркують тайкома, Господар сам, хоч він про лад би мусив дбати, Із наймичкою вдвох пішов грибів шукати, – І Муха всім дзижчить, що вся заслуга їй Належить в халепі тяжкій. Тим часом коники з горба того крутого Сяк-так на рівну вибрались дорогу. «Ну! – Муха мовила, – тепера слава богу! Сідайте на місця, і хай усім щастить! Мені ж пора вже відпочить: Мене насилу крила носять». * * *Чимало і людей ми зможемо знайти, Які ладні себе усюди приплести І сунуть носа скрізь, хоч зовсім їх не просять.
|