|
Вже скільки раз наказувано миру, Що щирості в облесника нема, Що влесливість гидка... та тільки все дарма! Десь Гаві трапилось украсти грудку сиру, Не стямилась од радощі й сама: «Ну, – дума, – вдовольню тепера свою душу!» От сіла сторожко на грушу И налагодилась вже поснідати усмак, Та щось загавилась... а тут через байрак, Як на лихо їй, кралася Лисичка: Нюх-нюх! Щось пахне так! Спинилася сестричка Та й носом повела; коли це вгору – зир! Аж Гава там, ще й держить в дзьобі сир. В Лисички бідної і слина вже клубочком, Не зна, на яку й стать, і скалиться, і все Ті очі заздрісні на сирові пасе; А далі – мель хвостом й солодким голосочком Промовила, вклонившись до землі: «Магайбі, серденько! Здоровенькі були! Які ж ви стали прехороші! Та, будь я проклята, платити треба гроші, Щоб тільки глянути на вашії краси! Хоч вишукай усі ліси, А не знайти над вашу вроду – Хай мене хрест уб’є, хоч провалитись в воду. Чи хто ж видав такі очиці-зіроньки? А кольори на пір’ячку які! А шиєнька, голівонька, дзьобочок!.. Який же, мабуть, в вас чудовий голосочок! От заспівайте лиш, щоб аж пішла луна, – Та вас царицею призна вся звірина!» Не стямилась тут Гавонька моя, – Од похвальби аж тьохнуло в серденьку Й забило дух... Стріпнулася вона Та й кракнула на всю гавину пельку. Сир – пуць! І – поминай як звали хвалія!
|