|
Вовк з лісу якось у село забіг, Не в гості, – скрута в небораки. Бач, шкіру він свою беріг: За ним мисливці гнались, і псарі, й собаки. У перші-ліпші він ворота заверта. Та вже зарані Ворота замкнуті й останні. Враз бачить Вовк мій на паркані Кота І молить: – Васенько, скажи мені, мій друже. Хто з мужиків тут добрий дуже, Щоб приховать мене від лютих ворогів? Чи чуєш ти собак і гук страшний рогів? Це все за мною, ох! – Проси мерщій Степана, Мужик предобрий він, – навчає Вовка Кіт. – Та обідрав у нього якось я барана. – То спробуй, може, у Дем’яна? – На мене злий уже він кілька літ: У нього я украв козлятко. – Біжи, он там живе Трохим. – Що, до Трохима? Та боюсь я й стрітись з ним: На мене він з весни сердитий за ягнятко! – Погано ж як! А то сховає, може, Клим? – Ох, Васю, та зарізав в нього я телятко! – Що ж, куме, на селі ти всім тут насолив, – Промовив Кіт до Вовка, – Якого ти рятунку тут собі хотів? Недобра в мужиків про вас іде помовка, Щоб на свою біду тебе спасли вони. І правда, – сам себе вини: Що ти посіяв – те й пожни.
|