|
Про вовчу жадність всякий знає, Бо Вовк під час їди Кісток не залишає. Та з них один зазнав біди: Він кісткою чуть не вдавився. Не може Вовк ні охнуть, ні зітхнуть; Прийшлось хоч ноги простягнуть! Та Журавель, на щастя, приблудився. Отож-бо Вовк став знаками його манить, В біді благає пособить. І той свій дзьоб аж з головою Встромив у пельку і з великою бідою Дістав ту кістку й ну за труд просить. – Жартуєш! – звір роззявив пащу. – Тобі за труд? Невдячне ти ледащо! Як бачу я, тобі замало ще того, Що дзьоба довгого ти витягнув свого! То ж геть, голубчик, звідси забирайся, Та стережись: на очі більш не попадайся!
|