|
Жвавий коник-скакунець Доцвірінькався вкінець: З гулянок йому й незчулось, Як те літечко минулось, Як у вічі – гульк сама Сива дядина зима! Всі діброви стали голі, І трава посохла в полі, – Сонця ясного нема! Хмара хмару гонить, криє, Вітер стогне, вітер виє, Снігом поле укрива. А наш коник все трива, Чи не вернеться ще літо, Чи не зійде з снігу жито, Де щодня було наш грач Мав і хату собі, й харч? Але ж літечко – шкода! – Двічі на рік не впада! От тепер без хліба й хати Довелось йому конати, Бо вже з тиждень скакуну – Ані ріски, ані сну! Бідоласі не до солі, Годі грати на басолі: На морозі аж сльоза Безкожухого проймає; От він силоньки збирає Й до мурашки приліза: «Ой, кумасю, серце, любко! Порятуй, моя голубко, Безпритулу сироту! Прохарчуй мене до літа, Поки сонця, поки світа, Не забуду ласку ту!» «Рада б я, мій куме любий, Запобігти твоїй згубі, – Так бідую ж і сама, Бо вже звісно – річ жіноча: Як та рибонька тріпочеш, А залишку все нема! Тільки дивно мені дуже, Що ти хліба просиш, друже: Чом же сам ти не придбав?» «Ех, голубонько-небого! Чи було ж мені до того? Ціле літечко я грав: Кругом пташки, співи, квіти... Де ж у ката тут робити?» «А! так ти...» – «Та я й не спав: Грав, кажу, все на басолі, А тепер, з лихої долі, У їдному жупанцю Й довелось мені зостаться!» «Так ти грав все? Й то, бач, праця... Ну, тепера ж потанцюй!»
|