|
Забули ви: зоря полум’яніла, Ви руку ніжно тиснули мені. Але, щаслива мить майнула, пролетіла, Забули ви надії осяйні! У вірності освідчившись довіку, Із того, що нам доля всім дає, Занапастили ви, згубили ви без ліку, Кохання, й те, забули ви своє! А поруч – смерть. Коли це статись має, Помру, мов шепіт стишений трави... Та голос прозвучить, вам, певно, нагадає: Того, хто вами жив – забули ви!
|