IЮпітер світлий пливе по зелених Кіммерії водах; Сон туманами покрив місто й пристань. По сильних колись-то Пантікапеї валах походжа подорожній понурий, При блиску млявому зір шепти ловлячи звалищ могильних. Сум на покійників житла наліг. Непробудних від віку Тіней торкнувся лихий, невідчіпливий ворог. Сміліший Він від тих готських полків, що колись стародавній Тавріді Смертний удар нанесли, невгомонний, мов Чорнеє море, І недоступний, немов давнє фатум, зате бистрозорий, Мов само сонце. З глибин океану виносить він тайни На його світло, вника в замуровані від первовіку Скарби гірські, проника однаково відважно в безмірну Неба безодню й в секрет недоступної оку пилинки, Цвітки плодючої. Він зруйнував і Олімп наднебесний, І підземелля мрачне, недоступне Плутонове царство. Ворог отой – то наука! Немов місто те, по котрому Дух огняний перейшов, так дрімає долина спокою; Зору цікавому скрізь повідкривані лона могильні. Поміж горбами, мов цар, стоїть горб між усіми найвищий, Сумно глядить без жильця, мов ограблений бідний каліка, – Гордо, проте, позира на засохлеє поле й на сонні Хвилі морські. Сиві стіни внутрі того горба блискочуть В краплях нічної роси, мов окроплені слізьми. Буває, И бідний такий чоловік, коли люди без жалю й уваги Серце його розкопать завізьмуться, провідають пусто Тайни його, розіб’ють віру в щастя і храм опустілий, Серця покинуть на сміх та наругу бездільної черні. Горе йому Без чуття, й без сил він німий, непорушний; Деннеє світло палить його нагії рани; від болю В небо очей не здійма, ні на землю спустити не сміє. Гордий, проте, мов багач, супокійний, неначе щасливець, Хоч печать смерті на нім, він несе свою тайну до гробу. А як надивиться чернь на його досхочу та й покине У самотині, немов у смерку, він незначно слезину Виронить – знак, що життя ще не згибло й чуття не погасло. При вході склепу сіда подорожній і очі вглубляе В море пустинне, що зір мерехтить срібним блиском без краю. А втім, повітряна тінь перед ним стає, тінь чоловіка, Стать безтілесна, пливка, темнувата, подібна до клуба Диму, що якось прийняв чоловічу подобу. Нічнії Зорі крізь те духове тіло видно було, а ногами Не доторкався землі привид і надпливав усе ближче, Разом промовила тінь, шепчучи без перерви та сумно: «Чи ще замало наруг від людей потерпіли ми досі? Хижо нагрянули ви в безтурботнії наші оселі, Збурили наші доми, наші скарби повиволікали, Виволокли й нас самих із пробутків святого спокою. Мало вам золота ще в лонах гір? Чом же ще по-злодійськи В темних гробах ти його, ненаситнеє плем’я, шукаєш? Тісно вам там на землі та, розграбивши наші оселі, Раді б замешкать у них?» «Благородна душе, – подорожній Вимовив, – руки мої не торкалися вашого скарбу. Вибач мені, що життям перетомлений в вашій оселі Тихій спокою шукать та відради я хтів сеї ночі». Тінь відповіла: «Ага! Супокою шукать тут даремно. Нам у могилах уже супокою не стало. Лежали Тисячі літ ми ось тут супокійно, про світ той не зна Самі не чувши себе, в забутті й нечутливості сонній. Дар дорогий – забуття! Не пізнає добра його смертнії: Вік весь ганяючи, мов у виру злудних благ і незлудних Злиднів, за щастям і все уникаючи горя, успіхом Незадоволений, сам раз у раз собі творячи горе. Не оцінять його й ті, що в підземному царстві усопших Повною чарою п’ють його заспокоїтельний нектар. Ми лише знаєм ціну йому, втративши безповоротно, Ми лиш осуджені жить у згадок та знання лютих муках. Сотня за сотнею літ проходила, ми спали спокійно; Хвилі народів плили понад наші гроби, але в сутінь Наших могил не входив гомін їх. Аж прийшли ви, неситі, Рушили наші гроби, розкопали могили, розбили Нащі склепи, потягли наші кості на деннеє світло І потривожили теж супокій наших душ! Горе й горе! Був я примор’я царем, пан на морі й на всій Меотіді! Гордих жорстоко карав, а добро творив тихим і смирним. Час мій минув, і мені з царським гонором діти й онуки З збором покірних рабів погребли в тій високій могилі, Сльози підданих, ридання любові оросили мій попіл. Путниче, глянь! І коли можеш ти відчувать моє горе, Чути зневагу царя, хай розірветься серце у тебе З жалю, і сльози з очей хай у тебе потоками ринуть! Збурено царський мій склеп, мій остатній пристанок розбито! Топче ненависний раб домовину свячену владики! З мармуру мій саркофаг увезли! Із амфор, в які сльози Рідних текли й дорогих, повитирано плями коштовні! Горе, ой, горе мені!» І зворушений путник понурий Весь посумнів, співчуттям перейнятий для царської тіні. Річ свою тінь продовжа: «Ще нічим та зневага й безсилля! Мука страшенна мені тут судилась, тяжка невимовна. Бачиш той камінь стрімкий, що понуро нагнувся над морем? Там, мов Еола дочка-жалібниця, недвижно весь день я Мушу томиться й стоять під палючим, мені ненависним Сонцем, незримий очам ні людей, ані звірів, незрячий [Бо зір мій згас!], тонучи у безмисній, бездонній тривозі. Ніччю ж, коли заблищать ті зірки на безмісячнім небі Або Селена зійде з-під туманів, невідома сила Тягне мене й підійма, й я лечу по оселях усопших Поверх розкритих могил. Іноді зустрінеться подібна Тінь до моєї, що теж так засуджена блудом блудити, – Друга тінь чи свояка... Привітаємся, дещо згадаєм, Що нам бувало колись, а про муку свою ані слова! І розійдемся. Нема ні обіймів, ані цілування. Власне лиш горе займа, і не слухаєм горя чужого. Іноді здиблеться тінь, незнайома жильця літ пізніших... Дарма шукати мені насолоди, звабливої смертним, Знать, що по мні тут було! Безтілеснеє тіло байдуже До всего, що єсть тепер, що минуло й що ще колись буде. А як зустрінеться ворог, і я чую неміч свою його вбити, Мучить подвійно мене гнів і зависть, скорбота безмежна Давить, коли пізнаю, що не мучиться ворог мій. Згасло Всяке приязне чуття, вся цікавість; не гасне ненависть До ворогів та чуття, що колись я царем був величним. А коли озолотить Фанагор’ї помор’я денниця, Сила невідома знову мене тягне, лечу на той берег, Знов невимовна тоска налягає й нема мені втіхи». Стогоном тихим скінчив свою річ Меотіди володар; Глибшим іще почуттям зворухнулося в путника серце. «Царю нещасний! – сказав він – Володарю й вигнанче, справді ж Був ти могутнім на те, щоб в гіркім розумінні безсилля Муки такії терпіть по велінню таємної волі? І чи на те володів ти отсим кіммерійським примор’ям, Щоб сиротою тепер безнадійним блукать по тім полі, Нині чужім? Адже з тих многих тисяч, що перед твоєю Властю тремтіли, мабуть, і найменший щасливший від тебе! Жаден цікавий його не знайде домовини й пил бідний З неї не викине. Був би сто раз щасливіший ти, якби В полі пустиннім тебе погребли, наче сина рабині, И плуг заорав би твій слід, не блудив би ти страдником вічним Серед утоми та мук. Ах, якби між живими й мертвими Зв’язок який бути міг та сполука! Як радо влегшав би Я твою долю сумну!» А втім, голосом [скорбно-болючим], Мов голов арфи, в якій в один раз усі струни порвуться, Привид промовив: «Хоч ти б міг вернуть мені зняту корону І всі багатства й зібрать мій по вітру розсіяний попіл, Якби ти міг, мов свояк, мов підвладний, достойно оплакать Наново смерть мою, я й тоді б не міг занепасти В радісний сон забуття, в супокій вічного миру. Вийшли роями гріхи мої з забуття бездни і грізно Встали на мене й лягли наче приговір вічної муки. Сонце погасне колись, згасне місяць і зорі нічнії, Може згоріти земля і замовкнуть бурхливії води, Але й тоді я ніяк не діжду благодатного миру. Буду блукати по чорних відломах угаслої маси, В одноманітній тосці без кінця і від віку до віку». Звільна почав підлітать привид той і в півсумерку ночі Щез із очей. І сидів у задумі важкій подорожній. IIРазом до нього почав долітати звук; наче журчання Тихої струйки, коли вона ллється із горла фонтана И краплями, мов густий дощ слізний, б’ється о мармур блискучий. Знов чоловіче лице перед ним, та на хмарку похоже, Що набіжить уночі на сріблястий круг місяця вповні. Голосом ніжно-плавким світляная та тінь промовляла: «Смертним даються в житті два незрівняні божії дари: Перший – поезія, а другий – [щире та вірне] кохання. Щастя тому, хто зуміє любить і все захвату повен; Горе тому, хто людей позбавля співаків і любовії» «Якби я, – путник сказав, – сам від себе та міг відділиться. И душу свою оглядать, – не могла б вона іншим таємним Словом сказати мені на дні в неї укритої правди». Тінь наближається. «Хто б ти не був, – вона мовить, – прихожий, Зв’язок таємний же єсть між тобою і мною. Немало Досі промов я чував, та мене з живих ніхто не міг чуть; Бачив багато я вдень і вночі, та незримий для всіх я Досі був, та ось тобі дано бачить мене й голос чути. Долю свою сповістивши тобі – собі знайду відраду». «Певно, відомі тобі первопочини Пантікапеї. Гордий йонійський Мілет, що звиш триста ‹заснував› колоній, Родичем був і для нас. Вітчину попроїдавши цвітучу, Нову оселю діди знайшли в краю, їм досі страшному. Слухаючи вирочні, на пустім узберіжжі затоки Город будують вони і патроном беруть собі Пана1. Світлу мету знайшла враз молодая колонія наша: Скитські плоди беручи, діди наші давали в заміну Скитам просвіти плоди та плоди благодатного півдня. Ще була й друга мета від отсеї світліша та вища: Синди, сармати, меоти та варвари скіфських окраїн, З племенем нашим у зв’язь входячи, покидали відвічні Норови звірські свої й надихалися духом просвіти. От як настане весни благотворна пора [й веснянеє], Сонце розтопить леди, земні нори всі повідкриває, Заціпенілі встають до життя дрібні тварі крилаті Й воздух наповнять своїм цвіркотінням шумним та бренінням, – Так племена ті, що під темноти вбійчим холодом спали, Від благотворних лучів сонця грецького стали будиться. Все тут Елладою дихало; довго ще зберігали прихожі Віру батьків і язик, обичаї та пісні Гомера, І найцінніше добро роду грецького – волю-свободу. Часто відвідував нас сей та той любий гість із Еллади, Часто й від нас кораблі виправлялись до рідного краю З набором скіфських товарів. Колись Понтос Аксенос2, зване Море, недарма тепер Понтос Евксейнос3 скрізь іменують. Та не минула і нас зла зараза, що зветься тиранство, Знать невлічима хороба еллінів! Хоробрість в боях Зразу першенство собі здобував воєвода па зборах Співгорожан, забирав в руки запаси грошей [і зброї], Хитрими мовами вчив непостійну юрбу містовую Слухати волі його; потім звуком спокусливим злота Совість у бідних глушив; окружив себе валом сторожі, Ніби почесної, – й шасть! вхопив сміло до рук самовладу. Так погибала не раз у еллінських громадах свобода, – Так теж погибла і в нас, і коріння пустило глибоко В Пантікапеї тиранство. Вінцем усвятивши грабунок, Сміло здобичу батьки дітям і внукам передавали. Доля веліла мені народитися в час, коли пам’ять Давньої волі ще в нас яко-тако світилась, не гріла. Деспот над нами мав власть, отой сам, що його гробовище Перед тобою пусте. Самовладець був дуже суворий, З злою, мрачною душею. Немов Евменіди Орестові [в казці], Страх не давав йому спать. Не боявся ні змов, ні повстання, Певен, що з своїм рабством вже довіку зжилися іонійці. Мучився деспот лиш тим, що ввижалось йому повсякчасно, Що хтось ганебні слова [й злую славу] розносить про нього. Мов чорні ворони, скрізь у погоні на мнимих злочинців Шлялись шпіони, й біда бідакові, що впав у їх лапи! Мук тіла ані душі не доволі бувало тирану. Бачиш той камінь стрімкий, що навис так понуро над морем? Вежу він там збудував, буцім-то аби в темнії ночі В пристань показував шлях кораблям здалека видний маяк4 Та два поверхи були в тій вежі, зверха менший, що містив Маяк на своїм дасі. Тільки стіни високі та грубі Видно знадвору було, та ніхто не знав тайни будівлі, Тайни страшної, яку скривав сторож глухий і немова. В нижнім поверсі були побудовані нори вузькії З отвором тайним в горішнім поверсі, з помостом залізним. Дошку піднявши, туди по драбині спускали такого, На кого гнів свій тиран положив, і живим та недвижним Трупом стоять, не лежать, мусив він, недоступний для світла, Мови людської, не чуть ані подиху свіжого вітру, Поки в норі не зотлів. Лише хліба шматок кождоденно Сторож втикав у нору, бо мав наказ життя їх тягнути, Хоч би й як довго; була для тирана се варварська втіха – Знать муку їх без кінця. Світлі думи, чуття благородні, Божеські дари пісень переслідував деспот, з корінням Вирвать бажаючи пориви всі до життя умового, В школах незрілих хлоп’ят він навчати велів самолюбства, Щоб святі думи й чуття кождий [без оглядів та вагання] Жертвував [у кождій] особистій користі й вигоді. І коли, путниче, ти бачив, як гусільниці роями Листя покриють дерев – легкокрилих метеликів виплід, – Враз налітають на них несподівано оси злотисті, Аматорки стиглих груш і південної спеки літньої; Кожда шпигне черв’яка і яєчка впуска в його тіло; З кождого питомець ос жре внутрі свою мамку помалу. В муці повільній живе бідолашна, то вправо, то вліво Водить головкою, то обертається вгору ніжками, В кільця звивається, та вже їй в куклу не переміниться, – Так виходило й життя юнаків наших у очах того, Хто ще зумів відчувать [усю погань моральної трути]. Носячи людську подобу [такий] у дитинстві затрутий Їддю фальшивих наук не здолає добиться до цілі, – Що нам природа сама показала, відкинувши перший Образ звірячий, ввійти в гармонійну подобу, де згідний Дух животворний з йому підлягаючим тілом прекрасним». III«Від юних літ, коли в нас пробуджуються нахили й тягнуть В той бік, куди кого зве доля на життєве боєвище, Серце моє запалало любов’ю до того, що понад Світ сей тілесний веде в світляні, лазурові простори. Вчасно я став розуміть красоти благодатную мову, Звуки кіфари любив більше я, ніж багатства та почесть, Чулось глибокеє щось в виді скель або в тіні Гордих тополь, в чарівнім шумі вічно рухливого моря. Пісні поетів, старців різнобарвні перекази давні Солодощ в душу мою наливали; в хвилини вітхнення Передо мною [живі] воскресали гри Іонії-мами, Танці завітні дівиць і Делоса свячені діброви, Що в празник патрона-бога від радісних хорів дзвеніли, Самі невільно слова укладались в дзвінкі гекзаметри. То оспівав я діла славні предків та почини перші Рідного міста. Душею іонієць співав я свободу. Скромний мій [спів] не гримів на тиранів сатирами [злими], Сучасних справ не торкав, до тривог життєвих непричасний, Син Аполлона правдивий. Та ось наступила [і в мене] Бажань любовних пора, юності запашної розцвіту. Замолоду не співав я, як многі молодші поети, Женщин продажних, шумних вакханалій та оргій розпусних. Не до коротких утіх чув я потяг; тягла мене тиха, Сильна, глибока любов для святого союзу до гробу І поза гріб, безконечна любов, і що палав нею до Еврідіхи Правзір співців, той фракієць, що згиб із-за вірності й дівства. Надгородила мене Евфрозіною гідно богиня. Сходу донька, світовая зоря, золотокучерява дівиця Не така гарна. Мене ж тягло більше до неї пречисте Серце та ум світляний, непорочний та порив до співу, Аніж хвилясті її кучері та гармонія тіла! Довго не мусив зазнать я любви невзаємної муки; Рівна любов її йшла мені взустріч, і вже незабаром Мати й отець поєднали нас словом завітної згоди. В ранню весну, коли чар Афродіти почне наповняти Ліс і луги, матір землю й повітря, що все оживляє, День той назначений був, коли перед вівтар Гіменея Мав попровадити я під багряним покровом невісту. Та коли я любував у дівочих пристрасних обіймах Судженої, вже мені боязливая підлість кувала Скрито загибель у тьмі. Крокодил, змія, жаба й паскудні Вироди всі ящірок, скільки їх на землі, під землею Та водяних тих пустелях занадто ще гарні супроти Того, котрий набрехав самовладцю на мене, немов я В співах про старовину сію до його власті ненависть, Добрі звичаї псую, для спокою й порядку шкідливий. Та для тирана досить було в мні лиш побачить поета, – Зараз і приказ він дав погубити мене потаємно. А як дізнався, що я одружитися маю, дав наказ В ніч перед шлюбом самим, щоб завдать мені більшую муку, Взяти мене й засадить у страшну, безвихідну темницю. Ах, коли вірить знакам, у які вірять простії люди [Не бракувало й мені провозвісників мого нещастя]. Тричі на своїм дасі чув я крякання чорного крука; Кінь підо мною не раз спотикався, і в серці муляла Тайна грижа, коли я в товаристві коханої думав, Що щасливішим ніхто в цілім світі вже бути не може. Але лихе прочуття знай щеміло в душі, й сам собі я Знай дивувався. Отак у сам вечір перед нашим шлюбом У тишині весняній я сидів бік о бік Евфрозіни, Зір утопивши в блакить, в далечінь небозводу, в задумі. Дарма старалась вона поцілуєм стидливим розвіять Незрозумілий тягар, що давив мою душу, даремно Словом гарячим мені додавала відваги, даремно. Батько та мати її чудували моїй задумі, Жартами й сміхом її силкувались розбити й прогнати. Та не до сміху мені було в вечір той, і в ту хвилину Тоскно зробилося так, що я майже готов був заплакать. В прикрім такім почутті з Евфрозіною я попрощався, [З батьком і матір’ю, ах! Я не знав, що прощаюсь] навіки. [А йдучи в дім свій, глядів я так тужно на море й на небо, Мов прочувала душа, що вже їх не побачу ніколи]. А в саму північ, коли ясні зорі [горять найяркіше] І заспокоюють сном муки несупокійного серця, Вхопили з ліжка мене. Наче сови, тиранові слуги Тихо підкрались, уста зав’язали й без допитів зайвих, І без пояснень мене вперли в темну темницю довіку. Там я й погиб. IVПоплили невдержимо віки за віками, Одноманітним тягом уносили з собою народи, Мови їх, царства й міста. Переміна йшла по переміні. Згибла й гордая Мілета дочка, та воскресла наново, І ось припадком, або з волі вищої, хтось [із ваших] Землю копаючи часть моїх костей сухих із зотлілим Моїх кайдан ланцюгом видобув із [давнезної] глини. Сила таємна мене тут збудила зі сну та з нетями. Трапилось се у той рік, коли внуки Геменів двигнули Независимості стяг, своїх прадідів славу згадавши. І не важкий був мені пробуд той. Безтілесний, свобідний, Скорий, як промінь, лечу над землею, вирозуміваю Сили природи [яких чоловік зрозуміти не може], Змислами зв’язаний, і проникать можу в долю людськую, В зв’язки таємні порядку світів, доходжу до пізнання Вічного та справедливого бога, якого колись ми Незадоволені давніми митами мов прочували У вирочнях [та містеріях], а прославляв згідним гімном Хор мудреців, що жили в невтомимій за знанням погоні, Бога, відкритого вам для надії життя та безсмертя. Дар одержав я благий, в душі людські вкладаю незримо Замилування добра та вітхнення. Не раз я влітаю В дім, де незгідна сім’я, й буджу страх та покаяння трепіт У непокірних дітей, погашу ворожнечу між братьми; Муж, що зневажив жону у гніві [від мойого вітхнення], Слізно благать почина в неї прощення. Часто поетам Віщі я сни навівав; в душі тих, що терпіли за волю, Нектар потіхи я лив та могутню постійність в терпінні. Перед полками Гемен уносився я духом надії На висоті, і була дивна сила в присутності моїй, Що освіжала, немов після слави, їх душі геройські. Навіть природа за мною услід розцвітає: багатша Робиться нива, дрижить виноград під ягід ваготою, Біла лілея блищить, темно-сині цвітки незабудок Сяють лазуром; пташок весняні хори дзвінко вітають Сонячний ранок. Та, ах! І таке моє щастя неповне, Бо Евфрозіни зо мною нема. По далеких і близьких Сторонах я вже шукав, [бачив] много до неї подібних Тіней, що встали з могил на новеє життя, та даремно В них я питав; ні одна не могла мені правди сказати. Де вона? Як прожила? Чи, забувши поета, з ким іншим В шлюбний союз увійшла, або все моїй пам’яті вірна В тузі та смутку зійшла до могили для мене незмінна? Вічно кохана, єдина моя! З нею б, я вірю твердо, [Понад сей земний наділ] в область [вічного] світла піднявся. Гасне по смерті лише тлінна похіть; любов невгасима [Вічно живе й не старіє], добра джерело животворне». Так іонієць скінчив свою повість, і в захваті скрикнув Путник: «Святая душе! Дорогая свобода, найкращий Божества дар, ти, ума й серця світло й огонь животворний, Ти щастя нашого страж, насолод охорона високих. О, заясній, промениста, ти й нам, огрівай нас, святая! Доки ж у мряці душній блудячи ми ще будем надарма Приходу твойого ждать і служити за страву тиранам? О, навернися до нас, приходи, дорогая свободо!» Так скликнув він. Вже зоря розцвітила все небо на сході, Ранок звичайний світав, але, ах, не світала свобода.
1 Ім’я того грецького бога чується в першім складі назви Пантікапея.
2 Негостинне море. 3 Море гостинне, приязне для гостей, купців і загалом чужинців. 4 Морський ліхтар.
|