|
Білий вірш – не мій виднокіл, У роботі рвуся повище. Білий вірш із гріхом навпіл На переклади тихо нищу. Білий вірш мені в дивину: І в баладі, і навіть в пісні Я його висот не збагнув, Адже в ньому душі затісно. Пам’ятаю, в мій розквіт життя, Літредактор, готуючи зміну, На показ мені гнав без пуття Кілометрами білу піну. Цих рядків величезний стіг, Може, й більше – таки доволі, – Я зжувати без рим не міг, Як жувати не годен без солі. Римо, ти спокуса й наврок, Незбагненно зчаровуєш зразу – І вже віршів п’янкий ковток Несемо в собі, мов заразу. Римо, ти не символ хреста, Ти придумана сатаною, Та без тебе життя – пустота, Хоч і мук спізнаєш з тобою.
|