|
Без печалі, смутку, без оглядки Втративши третину житія, Так хотів на шостому десятку Від розриву серця вмерти я. День би синьо памороззю капав, Небо би тьмяніло вдалині, Я б не дихав, на підлогу падав, Хоча кров ще бігла б у мені. Пісні похоронні всі противні. Саван би з легкої кісєї. Люди би поклали мідні гривні На заплилі очі вже мої. Я заснув би без галюцинацій, Білий і холодний, як клинок. Від громадських всіх організацій За вінком надходив би вінок. Упереміш клали б їх, за двері – Назбиравсь до тіла би народ, Та вінки, здебільшого, – з паперу – Прах, мовляв, не розбереться. От Я би з пропозицією виліз Поки ще живцем би був, не згас, На живі щоб квіти попит виріс – Бо в житті вмирають тільки раз. Ну, та ладно. І за те спасибі. Це я так, для більшої краси. Ви праві, напевно, більше, ібо Мертвому – вже мертві квіти всі. Грянув марш би. Стало би помітно, Кожен чи скорботу ту сприймав. Всі б схилилися. Одноманітний Похоронний церемоніал. ...Втім, про смерть так нудно говорити, Прошу не схиляти голову. Траурному віршику не вірте, – Я, товариші, ще поживу. Краще хтось нехай про те напише, Як по полірованих снігах З піснею ми летимо на лижах, Ворогам працюємо на страх.
|