|
На зорі туманній юності Я кохав всім серцем, віддано: Ув очах її був світ небес, На виду палав кохання цвіт! Поруч з нею – що мені весна, Світлий вечір, чарівниця-ніч, діброва-мати, зелен-гай, Степ квітучий, оксамитовий?! Ви чудові, як нема її, Коли з вами – смутком ділишся... А при ній до вас вже й байдуже: З нею зимна ніч – як теплий день! Не забути, як в останній раз Я ледь вимовив: «Прости мене, Така доля вже: простімося, Та, колись, бува, й зустрінемось!..» Тут вона, вмить, спалахнула вся, Білим снігом перекрилася І, в нестямі, причитаючи, На грудях мені зависнула: «Не ходи, стрівай, дай часу хоч Затушити горе, виплакать, Ще на тебе, ясна сокола!» Й стихла... Слово перервалося!
|