|
Є в Леніні керженський дух, В декретах – ігуменський розмах, Немовби джерела розрух Шука він в Поморських Відозвах. Мужицька тепера земля, І церква – не наймит державний. Народні низи визволя Червоний той дзвін стародавній. Нам дзвін цей якраз по уму, То полум’я квітне сап’яна; То Чорного Рабства Басму Попрала стопа Іоанна. Борис – злотоордний Мурза, Він дзвонить Іваном Великим, А в Леніна – вихор, гроза Стає наче ангельський лик. Є в Смольнім трущоба сумна, Де пахне хвойняк, костяника. А там деревляна труна, В труні тій – Росія велика. „Куди поховати мерця?” – Питається хлопців ватага... Землею курить з Коневця І хлюпа узмор’я – баклага. Спитати б у хмар, чи у зір, У зір, що рум’янять рокити. Пустельний той цвинтарний двір, Де царськії барми зарито. Їх доля, як крук, стереже В могилах глухих та підземних... А нарід сумує невже І досі в піснях своїх темних?
|