|
Юність – питво солодове є, Геть без похмілля – дурман. Поле близь хвіртки садової... Місяць та білий туман... З часом дізнаємось тільки ми, – Гірко короткий наш вік – Випаде срібло на тімені, Полем розсиплеться сніг. Ро́ки, як во́ди з околиці, Дні, як полоззя з гори, Щоки щетиною колються, Ніс від щетини горить. І не збагнім, як під ношею З осені згорбиться сад, Як із гнізда пред порошею Виведеш в степ лисенят. З часом дізнаєшся, з повені, – Гірко короткий твій вік – Не розгадаєш: чого вони, Ріки, стікають із рік, – Води збігають з околиці, Ходять під місяцем дні, Бачиш, зоря богу молиться: Звечора й зранку вогні? Тільки дізнаєшся з осені, – Був ти і є ти, як тут! Друзів багато – та щось вони, десь загубившись, не йдуть. Скрипне хтось звечора хвірткою, Тінь промайне де-не-де – Вибіжиш: хмара калікою, Згорбившись, полем іде. Вип’єш тут кухлик за донечку, Вип’єш за сина ночей, І не покаже очей Місяць – циганщини сонечко.
|