|
Тридцять дев’ятий. Лунає наказ – отже бути війні. Сонце рвонуло, наче фугас, обрій запломенів. Дощ вогняний і свинцевий град сушили повітря вдвох. З іншими разом ішов солдат на ім’я Ервін Блох. У сорок другому долею він раз обласканий був: місяць відпустки додому в Берлін, наче день, промайнув. Час повертатися. Знову вагон, зупинка в дорозі тій. Вийшов він на Варшавський перон – трохи пройтись хотів. Та сигарета згасла в руці, гомін у вухах стих: поїзд побачив в глухому кінці в оточенні вартових; а по платформі кроком важким, наче німий парад, сунули сотнями жовті зірки на грудях – за рядом ряд. Не піднімаючи голови, з зошитом у руці йшов і вголос читав молитви рабин старий у кінці... Наче незірваний плід, тоді день почорнів і всох. Єврейському Виходу вслід глядів розгублений Ервін Блох. Так і стояв, задивившись на них, хоч мав до вагону йти. Аж тут, порівнявшись, просто до ніг рабин зошит впустив, та мовив, як Ервін його узяв і, прогортавши, подав: „Учень псалми мені переписав, губити таке шкода”. Та ще додав, помовчавши, він (зморшки вкрили чоло): „Як він подався з Варшави в Берлін, чверть сторіччя пройшло. Знаю, там батьком він стати встиг, та взяв його рано Бог. Схожий на нього обличчям ти. А звався він – Хаїм Блох...” Поїзд з євреями за горизонт у Освенцим пішов. Блох повернувся на Східний фронт, друзів старих знайшов. Слухав, як кулі співають пісень, тренькають між беріз, й берлінський притулок згадував все – той, у якому ріс. Більше мовчати й палити став. Думав. Марнів лицем. Зрештою розрахунок дістав порохом і свинцем. Десь поміж Богом забутих верст жовтіють трава та мох. Там серед степу з’явився хрест з табличкою: „Ервін Блох”. А при смерті знов на вокзалі був – в мареннях уночі. „Стійте! Я з вами тепер! – гукнув за рабином стаючи. – Шляхом цим ладен у пекло йти – слово моє тверде!” Та ребе спитав: „А з чого взяв ти, що в пекло цей шлях веде?”
|