|
Треба посуд вимити, а тягне розбити. Це відчай, величний Господи, а не лінь. Як це тяжко, Господи, повік любити, щоранку, любий Господи, кожен день. Виднівся в вікні замерзлім далекий рай. Тьмяним моченим яблуком манила зима. Як я тоді просила: «Господи, дай!» – На, – відповів, – тільки будеш нести сама.
|