|
Білий квіт вишневий обтрусивши, Біля тину милу перестрівши, Їй казав Петро й копилив губи: «Любий я тобі, а чи – не любий?! Прогуляв я трубку носогрійку, Прогадав я бритву-самобрийку, Ще в шинку поставлю шапку на кін, І в ліси подамсь – до гайдамаків!..» «Геть іди, селюк! – всміхнулась Ганна, – Я кохаю не тебе, а – пана». И відказала, вперта, непохітна: – Кажуть всі: у пана кров – блакитна!..» Два дні пив козак, на третій, рано, Де криниця, зустрічає пана, Й панові – ножа, – аж до держала, Він – вгатив!.. – Кров – пирснула і – стала... Квіт струсивши яблуневий білий Проти Ганни став Петро, змарнілий. А у Ганни – сльози самоцвітні, Ганна руки заломля, тендітні. «Ти скажи, козаче, – каже Ганна, Чи не зустрічав – де, часом, – пана?!» ...Гострий ніж у піхвах – чисто – сяє. «Ні, – не стрів.» – Козак відповідає. ...Ніж, мов – бритва, зла образа, наче, Їй козак відповіда: «Не бачив». ...Держало ножа – суціль різьблене. Ще – додав: «Не знаю. – А... – про мене!.. Тільки б вірить – брехням – став хіба я?! Ніби, – кров у пана... – го-лу-ба-я?!»
|