|
Увійду сам-один В пінний цвіт горобин, Тут воскресну, мов знов у колисці. Мене тягне у ліс, Як човна до землі, Як хмільного до щемної пісні. Без магічних намов Я відкриюся знов, Задивлюсь в його очі зелені. Він, немов ні при чім, Загадково мовчить, Ніби справді все знає про мене. Дятел, чутно мені, Калата в вишині, А навіщо? – то добра наука: Щоб ніхто – відведи! – Не наврочив біди, Він невтомно по дереву стука. Хай напоять струмки Соковиті гілки, Їм зростати й шуміти б по праву, Хоч, нахабні й дурні, Лізуть скрізь бур’яни, Забиваючи трепетні трави... ...Ти не вір, далебі, Як зозуля тобі Щось не те накувала знічев’я. Буде вічним життя, Доки хмари летять І розгойдують крони дерева.
|