|
Обличчя вкриті злобою та крапельками поту. Я зиркаю очима, як шофер на поворотах, Та встежити не в змозі, бо суперництво добряче, – Як носиться, і мучиться, і мчиться білий м’ячик. Пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг. Напевно, добре знав життя якийсь спортивний геній, Що вигадав для людства гру оцю в настільний теніс, Де завжди є кому, і від душі, без переляку, Ракеткою поцілити в пластмасову мордяку. Пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг. Хоч він всередині пустий, та все ж таки, повірте, В нім є чому образитись, і є чому боліти. З трибун лунають оплески, – та хто сказав, що кращі Гравці уславлені, лихі, ніж відчайдушний м’ячик? Пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг. Ось знову вдарили його – безжально, влучно, швидко. Йому б злетіти в височінь, заплутатись у сітку! Та де сховаєшся від них, – тікати з гри запізно: І зліва б’ють, і справа б’ють, хоч лусни ти, хоч трісни. Пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг. Дарма шука між двох сторін спасіння та удачі, І чим його сильніше б’ють, тим він сильніше скаче. За що ж його? Навіщо ж так? Хіба неправду кажуть, Що вискочок ніяк не б’ють, а губи салом мажуть?.. Пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг. «Що є життя? То тільки гра!» – і нічого робити: Чиясь планида – інших бить, чиясь – ходити битим. І ким кому судилося – гадайте до нестями: Ракеткою? Чи м’ячиком? Хіба що не гравцями! Пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг, пінг-понг. Луснув.
|