|
Куди зіниць не поверну, Омивши слізьми цю руїну, Повсюд, як в траурі вдову, Я зараз бачу Батьківщину. Немає більш сільської втіхи, Довкола зникли танці й сміхи, Пісень веселих голос втих. І злотом ниви не малюють, Поля і луки – всі пустують. Скорбота вже лягла на них. Навколо, де міста і села, Беріг свободи щит всіх нас. Тримає влада огорожі І там невільності вже час. Де благо й щастя не свавільно З усіх боків текли лиш вільно, Там рабство їх жене у піч. На жаль! Та долі було до вподоби, Щоб одне слово і в окови... Змінило день в похмуру ніч. Погляньте ви на ті народи, Де рабство творить смерть за гріш, І де немає вже свободи, – Звук ланцюгів лунає лиш: Там лихом роджені всі смертні Принижені, нагі, нужденні, П’ють повну чашу із нещасть. І під ярмом тяжким держави Невпинно лиють піт кривавий. Життя лиш смерть їм в руки дасть. . . . Коли рятуєш від руїни. Вериг знімаєш ти тягар Із любої ти Батьківщини. Тоді – о, любе уповання! – І у краях мине страждання, Де вперше я побачив світ. Там, вже не крики і плачі – Почую оплески дзвінкі, І процвіте свободи цвіт.
|