|
Калина Півночі багрянцем бавиться Понад озерами, понад долинами. У нас така ж в степах калина славиться. Та ще і чорна в нас росте калинонька. Коли спаде на сніг, морозом здавлена, Здасться, кулями усе посічено. Неначе пам’яттю гіркою, давньою, Земля відмічена, навік відмічена. Окопи всюди вже давно заорані, Осколки струхли вже, іржею скришені. Та в пам’ять стукають полеглі воїни, І сни стривожені нас не залишили. І серцю мариться: кран шляху битого, Де смерть регочеться неситим вороном, – Одна калинонька, мов кров’ю вмитая, А друга – пам’яттю застигла чорною. Червона зсиплеться дроздам у спадщину. Калина чорная росте-схиляється. Гіркою пам’яттю печаль освячена Все не кінчається, все не кінчається. І серцю мариться: край шляху битого, Де смерть регочеться неситим вороном, – Одна калинонька, мов кров’ю вмитая, А друга – пам’яттю застигла чорною.
|