|
Я навмання прошкую полем. Хрустить межа – а я іду. Що знов пригадується з болем, Чого ніяк тут не знайду?.. Напевне, станеться тепер це... В степу обвітрений тернок, Я підійду і вийму серце, Повішу серце між гілок. В житті не знатиму незлагод. Дроздина гамірна сім’я Зрадіє кольорові ягід. Насправді-бо – це кров моя.
|