|
Жаль і смуток огорнув Менаду, Серце їй з печалі захололо. І безмовно й нерухомо стала Біля гроту жадного Менада. Хмурим оком дивиться й не бачить, І вуста відкрила, і не дише, І пливучі німфи заблагали Із глибин печерних за Менаду: «О вологи боже Діонісе! Я застигла скелею стрімкою, Розсікаючи тумани чорні, Крешучи з безодень синіх промінь... Ой, різни, Полосни Ти мій камінь зубом блискавним!.. Вилий молотом дзвінким Із грудей моїх зомлілих сліз відрадісних струмки!..» Буйно ринулась Менада, Наче лань, Наче лань, З серцем зляканим у грудях, Наче лань, Наче лань, – З серцем, трепетним, як сокіл В полону, В полону, – З серцем, мов ранкове сонце, – Осяйним, Осяйним, – З серцем, мов вечірнє сонце, – Жертовним, Жертовним, – Так і ти, зустрівши Бога, Серце, стань... Серце, стань... Край останнього порога, Серце, стань... Серце, стань... Жертво, пий із чар спокою Тишину, Тишину! Вина з смирною глухою – Тишину... Тишину...
|