|
Спалив загарбник рідну хату, Згубив і всю його сім’ю. Куди ж тепер піти солдату, Кому нести печаль свою? Пішов солдат у скорбнім горі На перехрестя двох доріг, Знайшов солдат у чистім полі Заро́слий пагорб-оберіг. Стоїть солдат – і болем з кров’ю Застряв у горлі ком-печаль. Сказав солдат: Стрічай, Прасков’я, Героя – мужа зустрічай. Готов для гостя пригоще́ння, Накрий скоріш широкий стіл. Свій день повернення-хреще́ння З тобою стрітити летів... Не дочекавсь солдат привітів, Ніхто його не зустрічав, І тільки теплий літній вітер Траву могильну все качав. Зітхнув солдат, ремінь поправив, Розкрив мішок похідний свій, І пляшку плачучи поставив На сірий камінь гробовий. «Не осуджай мене, Прасков’я, До те́бе що прийшов такий: Хотів я пити за здоров’я, Та довелось за упокій. Зійдуться друзі знов, подру́жки, – Та не зійтись вовіки нам...» І пив солдат свій сум із кружки – Вино з печаллю пополам. І пив солдат, – сльозилось око, – І з біллю в серці говорив: «До тебе йшов чотири роки, Я три держави підкорив...» Хмелів солдат, – сльоза котилась, – І цілував натільний хрест. А на груді його світилась Медаль за місто Будапешт.
|