З берез безшелесно часом Спадає жовклий лист, Старинний вальс «Осінній сон» Ридає гармоніст. Чимсь любим, рідним звуки ці Озвалися в душі, Сидять, замріявшись, бійці, Мої товариші. Під цей же вальс, було, в маю Ходили ми на круг, Під цей же вальс в своїм краю Любили ми подруг, Під цей же вальс струмилось нам Ясних очей тепло, Під цей же вальс журилось нам, Коли їх не було... І ось він знову забринів В лісу прифронтовім, І кожен слухав, кожен снив Про дальній рідний дім. І кожен думав про свою, Що вроду не забуть, І кожен знав, що лиш в бою До неї знайде путь. Ну, друзі, що ж, як нам черга, Міцніш стискаймо сталь! Нехай в руках росте снага, Хай змовкне в серці жаль; Хай сяйво світлої мети Веде на подвиг нас, А в землю випаде лягти – То це ж буває раз. Та хай і смерть – в огні, в диму Не віджахне бійця, І що призначено кому, – Хай зробить до кінця. Настав наш час, як інші йшли, Так, друзі, й ми підем! За все, чим вчора ми жили, За все, що завтра ждем. За тих, що в’януть, ніби лист, За весь наш рідний край... Заграй другої, гармоніст, Похідної заграй!
|