|
Стою я похмурий і думку гадаю, Чому я не сокіл, чому не літаю? Розбив би я зараз тяжкі кайданй, Полинув на південь з тюрми-сторони. Стоять та сумують там славні могили, Де трупи братерські навіки спочили; Там все моє рідне – гаї і поля, Живе там бездольна коханка моя! Як небо блакитне, прозорі ті очі, А шати зелені хороші, хороші! І синій припбяс, мов сизий туман, Дівчиноньки-вроди гнучкий повив стан. Замислене чоло мов хмароньки вкрили, На перса спадають шовковії хвилі, В вечірнюю добу співала мені Вона свої тихі ридання-пісні! Я всім повідаю, що тая дівчина, Що тая вродлива – моя Україна; Її я кохаю, для неї я грів І думу таємну, і лагідний спів! Як дівчини око вабливе, глибоке, Так небо Вкраїни – прозоре, високе; Мов поясом синім на південь кругом, Вона огорнулась славетним Дніпром. А розкіш-степи ті, зелені, шовкові! Лежать килимами, ширіють безмові! Лиш буйний гойдає там тирсу густу Та хвилю на ниві жене золоту. Неначе німої скорботи зітхання, Немов тії неньки над дітьми ридання, Так в душу глибоко запали мені Рідної Вкраїни сумні ті пісні!
|