П’єса у віршах на 3 дії, 8 картин

Зміст

Дійові особи

  • Мотилькова Марія Петрівна – вдова робітника, домашня господарка, 55-60 років.
  • Мотильков Василь – її син, військовий інженер, 29 років.
  • Мотилькова Наташа – її дочка, комсомолка, робітниця, 20 років.
  • Медведєв Володимир Миколайович – заслужений артист республіки, 64 років.
  • Медведєва Лена – його дочка, льотчиця Військово-інженерного інституту, 25 років.
  • Маяк Микола – друг Мотилькова, військовий інженер, 27 років.
  • Студенцов Володя – листоноша, 20 років.
  • Очерет Тарас Петрович – начальник Військово-інженерного інституту, 50 років.
  • Черних Михайло Михайлович – професор, знаменитий хірург, 56 років.
  • Три брати Мотилькових,
  • дружина Колі,
  • два репортери,
  • піонер і піонерка,
  • жінка-лікар,
  • медична сестра,
  • міліціонер,
  • черговий.

Місця дії

  • Перша картина відбувається в московському Парку культури та відпочинку;
  • друга й четверта – у Військово-інженерному інституті;
  • третя, шоста і восьма – на квартирі Мотилькових;
  • п’ята – в містечку Багір;
  • сьома – в лікарні гідростанції «Перше травня», недалеко від Багіра.

Час дії – сьогодні і завтра.

ДІЯ ПЕРША

КАРТИНА ПЕРША

Парк культури та відпочинку. Альтанка. Видно Москву-ріку. Вечір. Вогні човнів, зорі. Далека музика парку, протягом усієї картини вона то стихає, то посилюється. В альтанці гучномовець. Поки що він мовчить. Увіходить Лена Медведєва, слідом за нею Василь Мотильков.
Лена

Уф, я стомилася!
Мотильков

Присядьте, як мовиться,
Товаришко майбутня дружина.
Лавочка. Природа. Гучномовці, –
Значить, тиша забезпечена неодмінно.
Сідають.
Лена

Москва красива.
Мотильков

Смеркло. До лиця їй це.
Лена

Вогні за рікою то тут, то там.
Мотильков

Люди працюють.
Лена

Сміються.
Мотильков

Залицяються.
Лена

І все це разом зоветься – життям.
Пауза. Музика.
Мотильков

Завтра у матері день іменин.
Ти прийдеш вітати? Вона чекає.
Вшануй стареньку на кілька хвилин.
Лена

Завтра польоти.
Мотильков

А коли їх немає?
Життя моє, ти пройдеш одиноко!
Я тебе коротатиму в землі.
Адже Лена – льотчиця. Птиця. Сокіл,
Їй не личить крота пам’ятать взагалі.
Лена

А хіба ти кріт?
Мотильков

Тут не варт сумніватись.
Ги з вітром змагання ведеш тепер.
А я? Та мені навіть сором признатись
Коли вдуматись, хто я? Сапер.
Ну, скелю, скажімо, я висадить вмію.
Це проза. Прийшов і заклав амонал.
Лена

Що ж, не такого шукала в житті я.
Мотильков

Тобі, щонайменше, потрібен шквал.
З полону земного угору ти линеш.
Ти чуєш хмари грозяний клич.
А я? – Я звичайнісінька людина.
Нічим у житті непомітний москвич.
Льотчице, що він тобі – цей хлопець?
Крихта. Дрібниця. Бере аж зло.
Лена

Нове в зоології. Кріт – промовець.
І навіть не промовець, кріт – тріпло.
Мотильков

Ленко, не смійся! Як тільки в небо
На літаку ти щодня летиш,
Що б не робив я, лечу до тебе,
Де б я не був; а лечу туди ж.
Я невидимкою пропливаю.
Мчусь. А внизу міста і поля.
Я круг твого літака літаю,
Ніби круг сонця летить земля.
Лена

Не помічала.
Мотильков

Де там помітить!
Лена

Зігрій мені руку. Не чую руки.
Мотильков

Хіба ж ти Лейка? Серпанок. Вітер.
Літак, що занурюється в хмарки.
Все життя ми повинні буть поряд.
Лена

Все життя?
Мотильков

Та воно пролетить, як звук.
Але фах твій, фах, як на горе, –
Він складається з доріг та розлук.
А я інакшого хочу по суті:
Я, ти, самовар на столі...
Лена

Але ж ми працюєм в одному інституті...
Мотильков

Тільки ти – на небі, а я – на землі.
Пауза.
Лена

Ти знаєш, це місце мені до смаку.
Мотильков

В принципі тут непогано. Красиво.
Пауза.
Лена

Чи маєш ти мрію?
Мотильков

Ого, ще й яку!
Лена

Про віщо?
Мотильков

Про кухоль пива.
Лена

Покинь, Василю, сміятись. Я
Про справжню мрію кажу. Найчистішу.
Мотильков

Найбільша в світі мрія моя:
Бачить тебе і як можна частіше.
Лена

Ти мені нагадуєш татуся.
Мотильков

Дякую! Папаша – чудовий старик.
Лена

Якось я прокидаюсь, – дивлюся,
Стоїть біля мене, до ліжка приник.
«Я, каже, місяць тебе не бачив.
Спиш, коли я додому вернусь.
Я, каже, артист, все життя бурлачив,
А ти перегнала й мене чомусь.»
Мотильков

Він правий.
Лена

А ти не сумуй, Василю.
Коли вітру я чую в обличчя удар,
Коли мотор зі страшним зусиллям
На крилах підносить мене до хмар.
Коли я крізь них машину веду мою,
В борні, в напруженні, до мети.
Про вішо тоді я, по-твоєму, думаю?
Мотильков

Про те, щоб знизитись.
Лена

У мислях ти.
Я навіть пісні лиш такі співаю,
Де ти фігуруєш.
Мотильков

Я? Чому?
Лена

Я тільки моторові їх звіряю.
Мотор не викаже, я вірю йому.
І коли я вириваюся з полону земного
І, як твердиш ти, чую грозяний клич,
Я думаю про звичайного такого:
Де несвідомий мій москвич?
І я лечу крізь бурю, крізь тишу
І думаю про доросле моє малятко.
Навіть, буває, у мить найскрутнішу...
Мотильков

Леночко!
Лена

Де моє смішне ведмежатко?
І я про розлуку недобру міркую,
Спішу, як ніхто ще не поспішав...
Мотильков

А що, коли я тебе враз поцілую?
Лена

У Парку культури? Та що ти! Штраф.
Мотильков

Скільки?
Лена

Червінець, не менш.
Мотильков

Ризикую!
Поцілунок.
Лена

Вася!
(Виривається.)
Мотильков

Тут винен не я, а любов.
Поцілунок. Входить міліціонер.
Лена

Вася! Міліція!
Мотильков

Нехай штрафує.
Міліціонер козиряє.
Міліціонер

Пробачте, я, ніби, невчасно прийшов
(Виходить.)
Мотильков

Ну, тепер...
Лена

При підтримці влади?
Мотильков

Тим більше, то представник її щез...
Поцілунок.

Лена, це така радість...
Радіо

«...Говорить радіостанція ВЦРПС...»
Мотильков
(до рупора)

Може б, вона потім сказала?
Лена

Васю! Десята. Вже пізній час.
Радіо

«...Катастрофа в районі горн Азау.
ПОВІДОМЛЕННЯ ТАРС

Дві години тому в районі вершини Азау обвалилася лавина надзвичайної сили. Лавина зруйнувала гірський аул Вакіль. Шлях лавині перетнули скелі, рух її уповільнився, але тепер вона загрожує гідростанції «Перше травня» і посьолкові біля неї. Уряд вживає необхідних заходів».

Пауза. Чути далеку музику з парку.
Мотильков

Не хотів би я бути побіля гори.
Лена

Я була. Навесні. Краєвид мальовничий.
Мотильков

Добре те, що ми тут, що горять ліхтарі
Оцією густою московською ніччю.
Лена

Стихія...
Мотильков

Відбились вогні у воді...
Лена

Ми з тобою тут любимось. Вечір хороший.
А побіля Азау люди в біді,
Терзає їх розпач звірячий, тривожний.
Униз там каміння летить із виттям,
Довкола усе порохнею укрилось...
Мотильков

І разом усе це зоветься – життя.
Проходить Микола Маяк. Він рвучкий і збуджений.
Маяк

Мотильков? Добре, що ми зустрілись!
Лена

Маяк?
Маяк

І Лена Медведєва тут?
Я б не пізнав, коли б ти не сказала.
Очерет викликає у інститут.
Ідеться...
Мотильков

Про катастрофу в Азау?
Маяк
(збуджено, майже радісно)

Ти уявляєш собі цю пітьму?
Птиця від страху там скаженіє.
Мотильков

Чому ж ти радієш?
Маяк

Радію тому,
Що позмагаюся з тобою, стихіє!
Що я схоплю, я скручу її так...
Лена

Давай мені руку, товариш Маяк.
Маяк

Дякую, Лено. За кілька годин
Рушать від нас літаки до обвалу.
В небо й мене підніме один.
Я попросив, щоб мене послали.
Лена

Тільки тебе і слід надіслать.
Маяк

Друзі, не можу на місці стоять.
Зорі. Хмари. Місяць. Столиця –
Сяє вона, дзвенить, іскриться,
Тану я в ній, як оці вогні.
Хусткою ви помахайте мені,
Там-бо чекає удача, мій друже.
Мотильков

А що, як загинеш?
Маяк

Загину? Байдуже.
Я досить сміливий, щоб жить, як живу.
Коли ж і загину, то що ж!
Мотильков

Наяву
Змалюй собі, як інженер, небезпеку,
То ж вибух який – уяви цей момент.
Маяк

Я уявляю, та від страху далекий.
Не можу загинути.
Мотильков

Оце аргумент!
Це не прогулянка в місячну нічку.
Маяк

Васю, бурчати засвоїв ти звичку.
Мужність нам, Васю, потрібна тепер.
Вір – яз лавиною стрінусь, як треба.
Мотильков

Я тобі друг і хвилююсь за тебе.
Маяк

Васю, ти ангел!
Мотильков

Ангел – сапер!
Маяк

Невже твоя молодість відлетіла?
Лено, бувай. Ось, мій Васю, рука.
Ну, а якщо привезуть моє тіло,
Друзі, пригадуйте Маяка.
(Виходить.)
Далека музика марку. Пауза.
Мотильков
(у бік Маяка)

Фахом артиста він володіє.
От тільки мова зловісна, як ніч.
Я ж особисто вважаю: стихія –
В принципі, все ж неприємна річ.
Лена
(в задумі, не слухає)

Глянь, він пішов і всміхнувся лише...
Квітка в руці... А справа тяжка!
Повір, за тиждень чи ще раніше
Весь світ почує про Маяка.
Про нього співатимуть в санаторіях Криму,
Співатиме Омськ і Москва сама.
У нього за спиною відчуваються крила...
Мотильков
(напівжартом, напівсумно)

А я хоч і ангел, а крил чорт-ма!
Лена
( посміхнувшись)

Я тебе дуже люблю, Василю.
Тії добрий, ти чесний, ти наш увесь.
Та в тобі я хотіла б відчути силу,
Якої багато у ньому єсть.
Йому відчутна часу бистрина.
Він владний. Життя він інакше бачить.
Він – людина видатна.
Мотильков

Видатна? Що це значить?
Завіса

КАРТИНА ДРУГА

Перед завісою начальник Військово-інженерного інституту Тарас Петрович Очерет виголошує промову до слухачів інституту, які, ніби, знаходяться в залі для глядачів.
Очерет

Вночі по схилах блукав буревій.
Дерева ламаючи й скелі прадавні,
Лавина звисла, загрожуючи всій
Гідростанції «Перше травня»
І посьолкові поряд. Там сотні людей.
Ми їхньою працею пишались.
І станція. Так! Про витвір цей
Десятки поем складалось. ?
В засланнях і тюрмах глухого Сибіру
Про неї мріяли побратими мої.
Ми збудували, ми повну міру
Любові вложили в стіни її.
Як важко було починати будову!
Але ми простували плече до плеча.
Ілліч не дожив, ми будову чудову
. Прикрасили пам’ятником Ілліча.
І от на нього половина гори
Суне, руда від каміння й глини.
Так. Лиш вибух з цієї пори
Може розвіяти рух лавини.
Вона, як звір, лягла і притихла,
Та от-от кинеться напролом.
Вона мені нагадує тигра:
Його убивають перед стрибком.
Вибух! Інститутські підривники
Підготувати й зробити його повинні.
Час розраховано до хвилини.
О шостій чекатимуть літаки.
Начальник повітряних сил наказав
Найшвидших машин не жаліти.
Наступ лавини Азау
Партія вирішила відбити.
Більшовикам доведеться в цей час
Помірятися з природою сліпою.
Одинадцятьом найхоробрішим з нас
Випадає честь цього бою.
.Павина почує їхні імена.
Ви проникнете під гору, туманом встелену,
Ну, а потім – а потім амонал
Лавину зірве й жбурне в ущелину.
Ви силу виявите, пристрасть, уміння.
Я вірю в ваш більшовицький пал.
Десять закладуть заряд під каміння,
Одинадцятий – командир – запал.
Гасне світло. Під час короткої паузи чути пісню. Її співають низькі чоловічі голоси.

Вітер північний гукав: «Держись!»
Грай пісню, грай.
Один з них витер сльозу рукавом,
А другий – об хустки край.
Приймальня Очерета. Очерет говорить по телефону.
Очерет

Партком? Атарбеков? Вітаю.
Це я, Очерет. Так, так.
Вибух можуть здійснити, я вважаю,
Двоє – Мотильков і Маяк.
Зараз в Москві лиш вони. Зажди...
Пауза.

Непотрібні тут любителі гучного слова.
Тут потрібна людина – командир –
Розумієш ти, загинути готова.
Це не звичайний вибух либонь.
Зваж хоч на вітер, що дахи зриває.
Це рейд у ворожий тил. Це – вогонь.
Тут часу для підготовки немає.
Тут смерть, як ніде, зазирає в лице,
Вона – чатує за кожним каменем.
Маяк уже визвався? Знаю про це.
Мотильков? Не повідомляв мене.
Я викликав їх. Та, гадаю, прийшли.
Так, брате, це не зразкове навчання.
Я повідомлю за двадцять хвилин.
(Поклав трубку.)

Ну, командире, вирішуй питання.
(Дзвонить.)
Входить черговий.

Сюди Маяка.
Черговий виходить. Входить Маяк.

Чому я в цей час
Вас викликав – це вам відомо, неначе?
 
Маяк

Звичайно, відомо. Мій рапорт у вас.
Я перший подав і прошу призначити.
Очерет

Прекрасна рішучість. Та має вам буть
Спочатку вся складність роботи відома.
Маяк

Усі з нас напевне колись помруть.
Все рівно за кожним заплачуть дома.
Зітхати не варто. Пізно чи рано.
Я вірю в свою зорю.
Очерет

Авжеж,
Вірити в сили свої непогано.
Без віри далеко ніяк не втечеш.
Чи ви завдання вже цілком уявили?
Маяк

Прошу – покладіться на глузд мій і сили.
Тут діяти треба. Летіти у бій.
Від роздумів довгих слаба допомога.
Очерет

А думать багато, шановний мій,
Ще зовсім не значить думати довго.
Та зопалу, раптом, і птах не літає.
Маяк

Уся моя воля в борню поспішає.
Очерет

Це ще не дає перемоги в борні.
Навіть у революції репетиція буває.
Маяк

У революцій, – можливо. У подвигів – ні.
Уявіть – гора. А під нею в біді
Чиєсь життя, і дахи, і дітвора вся.
Подвиг я здійснюю тоді...
Очерет

Коли я до нього як слід підготувався,
Коли я люблю не для пишних фраз
«Людців», яких мушу урятувати.
Все це ми чули уже не раз,
Але все це треба записати.
Записати!
Маяк

Не пройде і двох годин –
І злетять літаки в небесні вишини.
В цій справі для мене вихід єдиний:
Або я лечу, або мені загин.
(Помітив здивований рух Очерета.)

Я не так сказав. Слів не знайшов.
Прошу вас, дайте наказ: до польоту.
Очерет

Так. Ну, скажіть, а Мотильков
Здатний виконати цю роботу?
Для здійснення вибуху запальне
Знайшлося б щось у ньому?
Маяк

Ваше запитання дивує мене,
Ви могли б доручити мені самому.
Очерет

Прошу на запитання відповісти...
Маяк

Не підберу підходящої фрази.
Звісно, вітрові його не змести,
Звісно, він не порушить наказу,
Ллє – не більше...
Очерет

Треба так зрозуміть,
Що не знає він досить вогню бойового?
Що свого завдання він не в силі рішить?
Маяк

Він мій друг. Не мені говорити про нього.
Пауза.

Ваше рішення?
Очерет

Поки що немає.
Ми вам про нього знати дамо.
Надішліть Мотилькова. Він, певне, чекає.
Маяк вийшов. Входить Мотильков.

Ну, як живете, Мотильков?
Мотильков

Живемо.
Очерет

Чи ви угадуєте, в чому справа?
Мотильков

Ясно, товаришу начальник.
Очерет

Так.
Треба діяти. Сміливо і вправно.
Ви готові?
Мотильков

Готовий. Але Маяк...
Очерет

Зараз про нього говорити не час.
Ви готові?
Мотильков

Готовий.
Очерет

Серйозне це діло:
Сотні людей. Гідростанція. Для вас
Завдання почесне.
Мотильков

Зрозуміло.
Очерет

У вашому тоні бракує металу.
Де переконаність, де гордість?
Мотильков

Товаришу начальник, щоб людина співала,
Їй щонайменше потрібний голос.
А у мене голосу немає ніяк.
Не можу я взяти високу ноту.
Дозвольте повторити: коли не Маяк,
То я готовий до польоту.
Очерет

А рішучість в собі відчуваєте ви?
Мотильков

Я не тихше води і не нижче трави.
Я міг би – хоч в небі і холод, і тьма,
Гукнути: «Я хочу», гукнути: «Бажаю».
І, хоча почуттям тут місця нема,
Вони – почуття оці – промовляють.
Адже звідти, можливо, й гнема вороття.
Прогуляночка-буде не з грайливих.
А у мене справжнє життя.
Воно й без вибуху цього красиве.
Скажу «я хочу», – порожня фраза,
Скажу «не хочу» – буде брехня.
Почуття мого не назвеш відразу,
Його не визначиш навмання.
Очерет

Але воно сильніше від інших почуттів?
Мотильков

Мені трошечки сумно і ледь страшнувато.
Воно вище від дрібних «хотів», «не хотів».
Як назвати це?
Очерет

Можна радянським назвати.
Мотильков

Люди в огні.
Очерет

Ще й які, до того!
А Маяк придатний на полум’я таке?
Мотильков

Це запитання для мене важке.
Він мій друг. Не мені говорити про нього.
А втім, скажу: нехай летить.
Хоробрий, він зробить усе по праву.
Але не людей він бачить в цю мить.
Очерет

А що ж?
Мотильков

Не знаю. Знаменитість. Славу.
Очерет

У вас особистих рахунків нема?
Мотильков

Особистих?
Очерет

Так.
Мотильков

А що це означає?
Я зараз кажу отак недарма –
Інакше сказати – змоги немає.
Очерет

Але ж рішення його таке запальне,
І стремління боротись неначе ж вдосталь...
Мотильков

Все це так. Але дивує мене –
Як можна зважитись на це так просто.
Очерет

А ти зважишся?
Мотильков

Це наказ?
Очерет

Така робота не по Маякові.
Пауза.
Мотильков

Зараз п’ята. О шостій якраз
Літаки будуть готові.
Очерет

Прощай.
Мотильков

Що з вами, Тарас Петрович?
Вернуся і ще табачку привезу.
Не хмуртеся.
Очерет

Краще нахмурити брови,
Ніж показати сльозу.
Мотильков

Нерви, Петровичу?
Очерет
(посміхається)

Літа, на біду!
Я увійшов, брат, в осінню пору.
Ну, крапка. Хвилину, Погляну – піду,
Що там останнє зведення говорить.
(Виходить.)
Знову чути далеку пісню. Мотильков сам. Він наближаетьса до вікна, перекладає на столі речі, ніби не може ніяк зосередитись.
Мотильков

Скільки бузку за вікном синіє!
Пісня. Сонце. Промінь на вікні.
Старіє Тарас Петрович, старіє.
На жаль, не судилось старіти мені.
Лена купити книжку просила.
Що це? Здається, оса? Вона!
Отже, товаришу Мотильков Василю,
Вам лишилася доба одна.
За добу приблизно шлях скінчиться.
Ну що ж, адже вічного нічого немає.
Майже. Мабуть. Москва – столиця,
А в столиці на «мабуть» ніхто не зважає.
Пісня наближається.

Іч, і навчилися ж хлопці співати.
Хіба що потиснуть їм руки – піти?
А втім, ні. Треба звикати
До самоти.
Пісня зовсім поряд. Ось вона:

Двоє служило в нашім полку.
Грай пісню, грай.
Коли, бувало, сміявсь один,
То другий журився вкрай.

І часто сварилися друзі оці.
Грай пісню, грай.
Коли один Із них скаже: «Так!»,
То другий перечить і край.

І хто б це подумати, хлопці, міг, –
Грай пісню, грай, –
Що один одного врятує в бою.
Пішовши в далекий край?

І нині викликав їх командир.
Грай пісню, грай.
«На Захід поїде один із вас,
А другий у Східний край».

Вони посміхнулись. Ну, що ж, пусте!
Грай пісню, грай!
«Мені ти набрид», – сказав один,
А другий: «І ти мені вкрай!»

А час відраховував безліч годин.
Грай пісню, грай.
Один у машину, а другий в літак.
І чути, лише «бувай»!

Вітер північний гукав: «Держись!»
Грай пісню, грай.
Один із них витер сльозу рукавом,
А другий об хустки край.
Ті, що співають, певне проходять повз вікно. Мотильков співає разом з ними. Пісня віддаляється.
Мотильков

Загалом – мелодія дружна, єдина.
І хлопці співають усі, як один.
Отже – двадцять чотири години.
Тисяча чотириста сорок хвилин.
Сила часу! Можна сказати,
Далеченько до тліні, як на мене.
З них – на десять хвилин до матері
І на десять – до Лени.
Входить Очерет. Віддає Василеві зведення.
Очерет

Летіти за годину.
Мотильков

Слухаю.
Очерет

Чекать
Буду повідомлення завтра в п’ять.
Тиснуть руки. Мотильков вийшов. Очерет бере трубку, набирає номер.

Атарбек? Доручив Мотилькову. Йому,
Не дивуйся. Пізніш поясню – чому.
Світло гасне. І знову поряд чути голосну пісню.
Вітер північний гукав: «Держись!»
Грай пісню, грай.
Один із них витер сльозу рукавом,
А другий об хустки край.
Завіса

КАРТИНА ТРЕТЯ

Квартира Мотилькових. Сцену поділено на дві частини. Ліворуч – маленький передпокій, шафа в стіні. Праворуч – велика, в порівнянні з передпокоєм, кімната. Стіл накрито для вечері. Марія Петрівна в передпокої шукає щось у шафі.
Марія Петрівна
(гукає)

Наташо! Риба не підгоряє?
Голос Наташі

Порядочок, мамо! Горілого не чуть.
Марія Петрівна

Лишенько, тарілок невистачає.
Збігаю, позичу...
Дзвінок.

Здається, йдуть!
Хто там?
Студенцов
(за дверима)

Пошта. Шанування наше!
Марія Петрівна відмикає.
Марія Петрівна

А, Володя! Лист? Дозволь...
Студенцов

Три телеграми.
 
(Віддає телеграми.)

Немає Наташі?
Їй – рекомендована бандероль.
Марія Петрівна

Я їй віддам.
Студенцов
(стурбовано)

Що, нема її вдома?
Марія Петрівна

Віддам.
Студенцов

Не можу.
Марія Петрівна

Це ж доні моїй!
Студенцов

Згідно з розпорядженням наркома,
Я мушу віддати особисто їй.
(Навмисно голосно.)

То її немає?
Марія Петрівна

Ну, тихіше, тихіше!
Студенцов

А я її тільки-но бачив у вікні.
Марія Петрівна

Чи листи ці, буває, не сам ти пишеш?
Ну, віддавай, але при мені.
Студенцов

При вас? Чому?
Марія Петрівна

Не твоє це діло.
Наталю!
Студенцов

Не можу.
Марія Петрівна

Чи ти при умі?
Входить Наташа, вона швидко оцінює ситуацію.
Наташа

Мамуню! Риба геть пригоріла.
Марія Петрівна

Миколо-угоднику!
(Вибігає.)
Наташа

От ми й самі!
Студенцов
(швидко)

Наталю, о-пів на п’яту зміна.
На курсах не буде занять все одно
Сеанс в п’ять сорок.
Наташа

То що?
Студенцов

Неодмінно.
Наталочко, – благаю – в кіно.
Наташа

Абсурд!
Студенцов

Чому?
Наташа

Ні, ні.
Студенцов

Схаменись ти!
Наташа

Іменини у матері.
Студенцов

А я ж при чім?
Наташа

Вечірка сьогодні у нас урочиста.
Збереться повен дім.
Студенцов

Наташо!
Наташа

Абсурд!
Студенцов

Ну, яка ти уперта!
Або на картину ми підемо в клуб,
Або я ляжу отут і до смерті
Лежатиму на телеграмах, як дуб.
Наташа

Отелло!
Студенцов

Сама ж ти хотіла сьогодні!
Наташа

Жах! Це мати. Негайно тікай!
Студенцов

Наталю, не можу.
Наташа

Отелло! Я згодна.
Біжи.
Студенцов

За годину?
Наташа

Часу ж бо не гай!
Студенцов біжить, але в дверях налітає на Володимира Миколайовича Медведєва.
Медведєв
(услід йому)

Молодий чоловіче, вас любов погубить.
( Наташі.)

У цього вісника проворний крок!
Наташа
(переходить на інше)

Володимир Миколаїч, чому ви не в клубі?
Чому ви пропустили урок?
А ми збиралися...
Медведєв

Заміна вистави.
Та й видно уроки вам зайві були.
Адже у серце своє не спроста ви
Листоношу замість театру ввели.
Ага, червонієте! Посмішка ваша.
Як поет говорив, мов ясні квіточки.
Наташа
(зніяковіла)

Володимир Миколаїч, мовчіть.
Голос Марії Петрівни

Наташо!
Наташа вибігає. Медведєв увіходить до кімнати.
Медведєв

Ані Василя нема, ні дочки...
Входить Марія Петрівна з телеграмами в руці.

Марія Петрівна, моє шанування.
Бажаю здравствувати тисячу літ.
Візьміть.
(Віддає подарунок.)
Марія Петрівна

Духи!
Медведєв

Новинка остання.
Як поет говорив, весняний цвіт.
Марія Петрівна

Ой, батечку рідний, признаюсь між нами –
Зроду я ще не вживала духів!
Медведєв

Від кого це, мила, у вас телеграми?
Марія Петрівна

Від них же, від іродів, від синів.
Ох, діти ж пішли тепер! Горе та й годі.
Хоч би з них котрий на годинку забіг.
Оця ось від Вані.
(Показує телеграму.)

На Далекому Сході.
Писав же – приїду. А зараз – не зміг.
Ну, Ваня військовий. Скажімо, у Вані
Начальник накаже, – закон для людей.
А цей, Миколай. Він професор! В Казані!
Це ж поряд, а отже, не може і цей.
Ну, бог з ним – з Микол кою. Лекції кляті,
Господь йому зльоти і сесії дав...
Та Петька – подумать – живе на Арбаті,
А взяв на Таганку депешу прислав!
Арбат – та з горища ж побачиш відразу!
І знав – іменини на восьме число.
Грошам перевод, і для мене образа –
Харчів же на всіх припасла, як на зло.
За матір ріднішої не буває.
А я ж їх носила усіх на руках.
Літунка хоч прийде?
Медведєв

А хто її знає?
Літунка моя може десь в небесах.
Марія Петрівна

Сором! Дівчисько пустив на вітер.
Чого їй там треба? У тебе ж – одна!
Медведєв

Розрада старості. Діти! Діти!
Я мріяв – актрисою буде вона.
Я думав: коли похилюся на сцені.
Коли до останнього року дійду,
Єдину дочку на підмостки священні
Рукою тремтячою поведу.
І встане Театр, і побачить Актрису.
І він відповість їй сльозою на гру,
І я ухоплюся тоді за кулісу,
За серце схоплюся й помру.
Лена – кращої за неї немає.
А частенько, буває, чекаю дарма.
Пташка прекрасна, та вона відлітає.
Діти, як птахи. Злетить – і нема.
Марія Петрівна

Ну, твоя хоч льотчиця... А мої молодчики
Служили б, нічого ж бо не заважа...
Медведєв

Всі вони, матінко, нині льотчики, –
Літати наказує їм душа.
Марія Петрівна

Та краще б їм по землі ходити.
(Спохватилася.)

Голубе! Треба ж пляшки відкрить!
Медведєв

Поет сказав: пляшку мало відкрити,
Треба зуміти її спорожнить.
Життя – темний ліс, а не світле поле,
Вино ж – це промінь, подібний мечу.
Виходять. З’являються Лена та Маяк.
Лена

Ти мусиш з ним порозумітись, Миколо.
Ти не летиш?
Маяк

Так, не лечу.
Мій милий колишній друг Василь...
Лена

Колишній?
Маяк

...з причин, невідомих нікому,
Доклав, напевне, не мало зусиль,
Щоб замість мене полетіти самому.
І я здогадуюсь, в чому причина.
Орден – він може прикрасити, все ж.
Ризикнути, підвищитись хлопцеві чином
Перед весіллям непогано теж.
А те, шо я перший на виклик рушив,
Що глянув раніш небезпеці в лице,
Що я тріпотів, що палив собі душу
Що друг я – йому наплювати на це.
Лена

Чекай, непокоїть занадто тебе він...
Маяк

Ну що ж, хай летить. Не в польоті суть.
Даремно він пнеться в герої. Я певен –
Героєм йому ніколи не буть!
У нього із гуми зроблені нерви.
Вогню не боїться ні серце, ні кров.
Входить Мотильков.
Мотильков

Як кажуть міліціонери:
Пробачте, я ніби невчасно прийшов?
Лена

Васю! Порозумійся з Миколою.
Мотильков

Він не дівчина, загалом.
Маяк
(Лені)

Побачиш! Він не зважиться ніколи. .
(Виходить.)
Мотильков
(услід йому)

Читанка-декламатор, четвертий том.
Не дивися з таким докором на мене.
Лена

Йому не. хочеш, – поясни мені.
Мотильков

Ідеться про життя і про смерть, Лено.
А його мишачі пищання – смішні.
Лена

Пищання? Намагаюся зрозуміти,
Але, признаюся, не по плечу.
Адже ти замість нього маєш летіти?
Мотильков

Так. За двадцять хвилин лечу.
Лена

Такого не зробить людина з сумлінням.
Мотильков

Лено, легше!
Лена

Подумати! Пішов
Просто до начальника. З підозрінням.
Хто ти після цього?
Мотильков

Я? Мотильков.
Лена

Покинь блазнювати! Виходить туго.
Подумай, як поставився ти
До мужності друга, до хоробрості друга.
Без поваги, без теплоти
Мотильков

Та це не прогулянка, зрозумій ти,
Не просто оркестру святкова мідь.
Маякові туди недоцільно летіти.
Через це наказано йому не летіть.
Лена

Припустимо. Припустимо – ти правий.
Та невже ж обов’язкова кандидатура твоя?
Мотильков

Так, доцільніше для справи,
Щоб летів на Азау саме я.
Лена

Та не можна ж спокійно отак. Взагалі ти
Загорітись не можеш нічим до пуття...
Мотильков

Можна вважатись весь вік динамітом
І нічого не висадити за все життя.
І взагалі – ні до чого ця свара.
Це, Лено, остання хвилина для нас.
Адже подумати, незабаром...
Лена

Що незабаром?
Мотильков

Незабаром... Мені вже летіти час.
Лена

Бажаю успіху.
Мотильков

Сумна без міри!
Скажи, ну чим я тебе засмутив?
Лена

Просто боляче. Почуття моє щире
Ти заялозив і здрібнив.
Мотильков

Я люблю тебе!
Лена

Цього ще мало.
Любити – кожен зуміє либонь.
Я хочу, щоб любов не тліла – палала,
Благородною щоб була любов.
Щоб грані її, мов сталь, горіли,
Щоб спиралась я на неї в бою,
Щоб всі твої якості відтінили
І окрилили любов мою.
Щоб твоя любов була мені школою,
Щоб відгук своїй я знаходила в ній.
Ти гидко з ним учинив – з Миколою,
А рану наніс любові моїй.
Ні, я не з тих жінок безсилих,
Які скоряються, бо вони слабі.
Чим більше люблю я тебе, Василю,
Тим менше прощатиму я тобі.
І мені зараз погано безмірно.
І, пробач, я з тобою тут не лишусь.
Мотильков

Загалом, Леночко, усе це вірно,
Та занадто пишномовно чомусь,
Я, Лено, лечу.
Лена

Що ж я плакать повинна?
Мотильков

Може, я не вернусь.
Лена

Не жартуй. Лети.
Я спокійна. Ти обережна людина.
Ти на вірну смерть неспроможний піти.
...До побачення, Василю! Щасливо!
Мотильков

Лено, зажди!
Лена

Лишайся один.
Прощай, мій любий.
(Виходить.)
Мотильков

І це, можливо.
Були останні десять хвилин!
Вона «не жартуй» сказала! Чекай же,
Василю – погані справи, ще й як!
Але ти завжди говорив, що «майже»
Це ще не значить «напевне» ніяк.
Думай, Васю, не стій, мов дубина.
Риба, ковбаси, ікра, чарки...
Що за вечірка тут бути повинна?
Входить Марія Петрівна.
Марія Петрівна

Дякую, Васю, ти з’явився таки!
А я вже поплакала, Васю, доволі,
Вже думала – жоден не з’явиться син,
Що байдуже Петі і Вані й Миколі.
Аж ти не забув моїх іменин!
Мотильков

Ах так, іменини! Вітаю.
Марія Петрівна

Сідаймо.
Бо стигне, а я все варю та печу.
А де ж це Лена?
Мотильков

Розумієш, мамо,
Ти пробач, але я полечу.
Марія Петрівна

Куди?
Мотильков

Невеличка прогулянка в небо.
Справа.
Марія Петрівна

А слід би тобі зрозуміть,
Що для матері справу відкласти треби.
Мотильков

Мамо, міцніше мене обніміть!
Марія Петрівна
(плаче)

Могли б хоч разочок відстрочити діло.
Мотильков

Мамо, лишиться сестра біля вас.
Голос Наташі

Мамо, риба знов підгоріла!
Мотильков

І мені уже час, і вам уже час.
Марія Петрівна

Мерщій повертайся!
(Виходить.)
Мотильков
(біля вікна)

Вітер, вітер!
Південний вітер піднявся знов.
Як це здорово: жити на світі!
Ну, прощавайте.
(Іде до дверей, зустрічається з Студенцовим.)

Ага, Студенцов!
Якраз ти потрібний мені. Розумієш,
Я маю летіти в далекий край.
Чи ти берегти таємниці умієш?
Студенцов

Неначе могила!
Мотильков

Чекай.
Могила – це надто. Послухай, можливо
Зі мною щось станеться. Дикі краї!
Коли телеграму одержиш важливу,
Ти матері не віддавай її.
Ти краще віддай телеграму Наташі.
Ясно?
Студенцов
(радісно)

Коли хтось напише вам,
Всі телеграми й пакети ваші
Негайно ж сестрі Наташі віддам.
Та певен – нічого не буде страшного.
Повернетесь.
Мотильков

Вітаю.
Студенцов

Бажаю добра!
Мотильков виходить.

У звичайного хлопця такого
Така надзвичайна сестра!
(Дивиться на годинник.)

Початок за чверть години.
Катастрофа! Мати іде сюди!
(Ховається за дверима.)
Входять Марія Петрівна та Наташа.
Марія Петрівна

Так засмутив він мене, дитино, –
Прийшов і пішов, не сказав куди.
Стіл – ну, просто повна чаша.
І все це загине, як на біду.
Володимир Миколаїч, ти...
Студенцов
(з-за дверей, тихо)

Наташо!
Наташа помітила.
Марія Петрівна

Та я...
Наташа

Матусю, я іду.
Марія Петрівна

Куди? З листоношею?
Наташа

Безперечно.
Марія Петрівна

Не дозволяю!
Студенцов

Спізнимось. Жах!
(Вибігають.)
Марія Петрівна

Боже, заборони поштарям безсердечним
Красти дочок на очах!
Боже, заборони авіації
Розлучати з синами нас,
Розлучи їх з клятою працею,
Приведи до мене на час.
Пошли їм додому попутній вітер
І життя тихе, голубе.
Пауза.

А втім – це такі діти,
Що навряд чи послухають тебе.
Входить Медведєв.
Медведєв

Ну от, задрімав. Що поробиш – старість.
А ви розмовляли тут не з дітьми?
Марія Петрівна

Усі випарилися. Зостались,
Володимир Миколаїч, тільки ми.
Медведєв

Вася?
Марія Петрівна

Помчався.
Медведєв

Наташа?
Марія Петрівна

Пропала.
Медведєв

Лена?
Марія Петрівна

Зникла.
Медведєв

Нема і її?
Бачу я, справді, людей замало.
Марія Петрівна

Самі телеграми – гості мої.
Ну, справді, посходили люди з ума.
Скажи: куди поспішають люди?
Та ж смерть за кожним прийде сама,
І не нагадуй, а вона не забуде.
От Васька пішов. Турбуйся весь час.
Може, на смерть. А не випив чаю.
Медведєв

Діти нині лиш в принципі нас
Про своє життя повідомляють.
Марія Петрівна

Ну, а що ж з вечерею? Уже як лід вона.
Нема народу, а багато страв.
Медведєв

Всяка їжа має бути з’їдена.
Як поет сказав.
Актор не припустить втрат у харчах.
То ж, га́ряче вшанувавши їх,
Вип’ємо за наших хлопців і дівчат –
За летючих, непосидючих, справжніх!
(Піднімає келих.)
Завіса

ДІЯ ДРУГА

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Прийомна Очерета. Обстановка другої картини. Вечір. Очерет сам.
Очерет

Дев’ята година! Мотильков був повинен
Повідомити про все о п’ятій.
Може, він мертвий цієї хвилини,
Може, лавиною об’ятий,
Може, поникла його рука,
Може, в що мить торжествує лава.
Дзвонить. Входить черговий.

Негайно викликати Маяка.
Черговий виходить.

Далі чекати не маю права.
Значить, – загинув.
(Пригадує.)

«Хоч в небі тьма,
Я міг би гукнути: «хочу», «бажаю».
І, хоча почуттям тут місця нема,
Вони – почуття оці – промовляють».
Ніколи руки вже не стисну йому!
«Табачку привезу» – обіцяв, як завше.
(Дивиться на годинник.)

Дев’ята година!
Обережно увійшов Медведєв.
Медведєв

Саме тому
Я й увійшов до вас, не спитавши.
Пробачте, сяду. Перебої шалені.
(Сідає.)

Хвилююсь. Пройде за мить.
Прошу вас: дочці – Медведєвій Лені...
Очерет

Ах, ви, Медведєв!
Медведєв

Тс! Не кажіть.
Про те, що я був – прошу ні слова.
Горда. У матір пішла.
Очерет

Ну і що ж?
Медведєв

Вона ж наречена.
Очерет

Чия?
Медведєв

Мотилькова.
Очерет

Стара новина. Наречений хорош.
Медведєв

Хороший, та де він? Полетів зятьочок.
Грози, блискавки... Година тяжка...
Адже Лена для вас в основному – льотчик,
А для мене, в основному – дочка.
Очерет

Вона спокійна.
Медведєв

Спокійна, як же!
Стінки тонкі у нас – квартира нова.
Я чую: то зведеться вона, то ляже.
То книжку візьме, то води палива.
То зойкне, почувши годинника удар,
То раптом – у грозу – фіранку відкине.
Адже вона зовні – командарм,
А всередині – маля, дитина.
Вона до вас прибіжить тепер,
Я знаю, яку вона скаже фразу...
То якщо Василь загинув, помер,
Не кажіть їй про смерть відразу.
Адже – зрозуміло – я батько. І от
Хвилююсь.
(Підводиться.)
Очерет

Присядьте.
Медведєв

З серцем неполадка.
От помилуйтеся: дочка – пілот,
А у батька вимушена посадка.
(Випив води.)

Ах, Лено, Лено... Колись виступав
В Казані актор-любовник Шумов.
То він актрису одну покохав
І вмер до весілля. І хто б подумав!
Три дні поплакала актриса ця,
А на четвертий навдивовижу
Пила, на п’ятий зустріла купця,
А на шостий з ним подалась до Парижу.
Очерет

Оце характер!
Медведєв

А Лена не вміє,
Бо серце вміщає одну любов.
Прошу зрозуміти мене...
Очерет

Розумію.
Медведєв

Він, може, пролив уже навіть кров?
Він вернеться звідти?
Очерет

Звідки?
Медведєв

З місяця!
Хіба ви доручите легке юнаку?
Очерет

Мотильков справді в небезпечному місці.
Ви повинні заспокоїти свою дочку.
Він завтра повернеться.
Медведєв

Врешті! Це свято.
Тепер я утішити Лену вправі.
Входить Лена.

Лишенько! Лена! Застала.
Лена

Тато?
Чого ви прийшли сюди?
Медведєв

Я? У справі.
(Очеретові, ласкаво.)

Ось вам, товаришу Очерете,
Квитки до театру. Приходьте, прошу!
(До Лени.)

А ти чого?
Лена
(хвилюється)

По... статтю для газети.
Очерет

Все в порядку, Медведєва, я напишу.
Все в порядку. Завтра приїде Василь.
Наречену обніме, зрадіє мати.
І, хоча ніхто мене не запросив,
На весіллі я думаю ще погуляти.
Лена
(обурено)

Тату!
Медведєв

Олено, будь ласка, тихіш.
Ти на землі, а не в аероплані.
І ти зараз ходиш, а не летиш,
І я тобі батько, а не бортмеханік.
Піду вже. Бувайте. Надворі пітьма.
Виходять. Годинник б’є дев’ять.
Очерет

Бій годинника, як удари грому.
Десята година.
(Дзвонить.)
Входить черговий.

Повідомлень нема?
Черговий

Немає. Маяк чекає прийому.
Очерет

Кличте.
Черговий виходить.

Крапка. Вирішую. Так.
Входить Маяк.

Як у вас настрій, товаришу Маяк?
Маяк

Поганий.
Очерет

Сідайте, порозмовляєм.
Будьте одверті.
(Глянув на годинник.)

Як лине час!
Маяк

Невже ви гадали, що я злякаюсь?
Що я не виконаю ваш наказ?
Що нижче мети я спроможний стати,
Що, смерть побачивши, я зігнусь?
Очерет

Коли б я думав, що ви боягуз,
Я б не погодився розмовляти.
Маяк

То певне, зоставшись сам на сам,
Мотильков нашептав вам у вухо...
 
Очерет

Ви командир. І не личить вам
Ображати свого друга.
До того ж, не знаю, чи він відповість.
Маяк

Що?
Очерет

Надто довго звістки немає.
Я жду ще.
Маяк

Не ждіть. В цій мовчанці – вість.
Це горе так мовчки відповідає.
Пауза.

Васька мертвий. А довкола – весна.
Очерет

Він знав, що загибель можлива.
Маяк

Знав?!
Пауза.

Тепер йому вже нічого не шкода.
Очерет

Так. Слава – це не лише нагорода.
Маяк

Пам’ять його поважаю я,
Я любив його, як молодшого брата.
Та послали б мене, і воля моя –
Наслідки кращі були б набагато.
А він замахнувся, забіг, поспішив...
Очерет

Я в ньому був певен. Тому й доручив.
Маяк

Послали б мене, я б інакше повівся...
Очерет

Так в п’єсі поет лиш зробити б міг:
Послать одного, щоб він завалився,
А потім другого, щоб він переміг.
Але в житті це не так просто.
Я командир, значить, крапка. Стоп!
Не можу я вірити на дев’яносто.
Я мушу певним бути на сто.
Я в вас вірю – це відомо либонь,
Отож послухайте і не лякайтесь:
Коли я бачу зверхяскравий вогонь,
То завжди побоююсь, що він бенгальський.
Ви усім своїм станом запевняли: «горю».
Ви в гарячці були. І скажу не від злості:
Коли б я наказав, ви б кинулись на зорю,
Не задумавшись про міжпланетний простір.
І повірте – мало бути смілим.
Перевірте серце й патрони свої!
А слава приходить до нас між ділом,
Коли діло достойне її.
«Отже, літак мене піднесе
За дві години». Красиве слово.
Коли ви сказали: в цьому все, –
Я відразу вирішив, що пошлю Мотилькова.
Маяк

То, вирішивши мене на місце поставить,
Ви того лиш хотіли, щоб я зрозумів?
Очерет

Наша партія на катастрофах навіть
Виховує синів.
Маяк

І все-таки, моє майбутнє стерте,
На очах перетворюється в дим, в пилюгу.
Я – другорядний. І, кажучи одверто,
Можу бути корисним лиш в другу чергу.
Як же бути мені?
Очерет

Як буть?
Маяк

Еге ж, як?
Очерет

Готуйтесь летіти, товаришу Маяк.
Маяк

Летіти?
Очерет

Мабуть, Мотильков у біді.
І, якщо лавина лишилася ціла,
А він загинув, – тоді
Ви підірвете її.
Маяк

Зрозуміло.
Очерет

І коли з ним загинули усі хлоп’ята...
Входить черговий.
Черговий

Вас викликають із наркомата.
Очерет і черговий швидко виходять. Маяк сам.
Маяк

Мертвий. Поринув у тишу і тьму.
Він уже не сьогоднішній. Він учорашній.
Навіщо ж слава потрібна йому?
Навіщо? Невже мені страшно?
Крапка. Воля в мені тверда.
Вбігає Очерет.
Очерет

Телеграма! Зв’язок обірвала вода.
Буря. Зв’язок перервався. На подив,
Досягнута ціль!
Маяк

Як! Без жертви? Кажіть!
Очерет

Але Мотильков...
Маяк

Він себе не пошкодив?
Очерет

Мотильков помирає.
Маяк

То мені не летіть?
Очерет

Ні.
Маяк похитнувся.

Що з вами?
Маяк

Усе... так раптово...
То не летіти?
Очерет

Лавині кінець!
Посилаю хірурга до Мотилькова.
А тільки – чи встигне туди посланець?
Маяк

То мені не летіти? Ех, Василь! Обнімає
Уся країна тебе, мов дитя.
Що ж лишилось мені?
Очерет

Життя,
Якого у Мотилькова немає.
Завіса

КАРТИНА П’ЯТА

Поблизу вершини Азау. Містечко Багір. Непевний на вигляд, можливо «мисливський», будиночок. Ганок. Два ледь освітлені вікна з фіранками. Пізній вечір. Гроза. Злива. На ганку з’являються піонер та піонерка.
Дівчинка

Його привезли сюди учора.
Хлопчик

Він, мабуть, замерз, бо страшенно ду’ло,
А що ти скажеш йому?
Дівчинка

Ой, горе!
Приготувала і все забула.
Скажу, що ми турбуємось дуже,
Що нас загін сюди послав,
Що ми – піонери...
Хлопчик

Коротше, друже.
Адже він ослаб.
А ти як почнеш і зрадієш – я знаю.
А зараз темно. Гроза тепер.
Дівчинка

То сам говори.
Хлопчик

Охоти не маю.
Я змерз.
+
Дівчинка

А я не змерзла?
Хлопчик

Але ти старша.
Позначається різниця в літах.
Коли я виросту, буду завше
Ходити навіть на лижах в трусах.
Блискавка.

Ого! Зараз гримітиме.
Дівчинка
(затуляє вуха, чекає)

Що, уже?
Грім.
Хлопчик

Ти затуляєш вуха? Руками?
Дівчинка

Що з того! А ти боїшся мишей.
Хлопчик

Так, але це пройде з роками.
Дівчинка

А ти не умієш сказати ні слова.
Хлопчик

Я змерз.
(Образився.)
Дівчинка

Ну от, уже й сльоза!
Пауза.

Була б я льотчиця, я б Мотилькова
На літаку в Москву...
Хлопчик

А гроза?
Дівчинка

А я підлетіла б ще вище грому.
Я б дорогу знайшла в темноті.
А ти полетів би, чи лишився б дома?
Хлопчик

Якби дали пальто, полетів.
+
Пауза.

Всиплять нам. Темно. А дома ждуть.
Дівчинка

Ну, вилають.
Хлопчик
(заклопотано)

Всяко буває з старими!
Дівчинка

Пішли, боягузику!
Хочуть увійти в дім.
Хлопчик

Чуєш, ідуть!
(Прислухається.)

Хоча б не вигнали.
Дівчинка

Ставай за дверима.
Ховаються. Входять два репортери. Блискавка. Грім.
Перший репортер

Ото! Природа, здається, мститься.
Та це Мотильков – тут зусилля марні.
Коли його мають забрати звідси?
Другий репортер

Не знаю – дотягне він до лікарні?
Перший репортер

Він перед вибухом слово дав, –
Якщо не загине, то після всього
Розкаже про себе...
Грім.
Другий репортер

Оце удар!
Ні, він уже не розповість нічого,
А врятована станція струм дає...
Перший репортер

Герой! Він здатний гори ламати.
Не знаєте, дружина у нього є?
Родина, діти?
Другий репортер

Наречена і мати.
Перший репортер
(записує)

Я кожне слово про нього ловлю,
Я нарис назвав «Переможець лавини».
А ви?
Другий репортер

Я надто його люблю,
Щоб писати про нього всякі новини.
Перший репортер

Муза моя шість газет обслужила.
Шість областей – від Сибіру до Дону.
(Показує вічне перо.)

Казус – невистачило чорнила.
Другий репортер

І що ж?
Перший репортер

Довелось розвести водою.
Другий репортер

І як?
Перший репортер

Телеграфістка тямуща, –
І та не помітила.
Другий репортер

Оце так – да!
Перший репортер

Від пропорції залежить, тому що –
Зайва крапля і виходить – вода.
Другий репортер

Так, Мотилькову не бути в живих.
Перший репортер

Лавина знешкоджена – знаменний фактор.
Перед грозою прилетів Черних.
Другий репортер

Знаменитий хірург?
Перший репортер

Неможливий характер.
Ми до літака. В слушну хвилину:
«Скажіть для газети – два слова лише».
А він: «Не кожен висадить лавину,
Але кожен про це напише».
І зник у машині.
Другий репортер

Суворий без мір?
Перший репортер

Як? І з вами?
Другий репортер

Твердий без краю.
Кажуть, він геній.
Перший репортер

Геній, але звір.
(Вдивляється в темінь.)

Здається, він.
Другий репортер

Він.
Перший репортер

Зникаю.
Обидва виходять. Гроза стихає, чути її тепер, мов далеку мелодію, – мелодію дощу, грому та вітру. З-за дверей з’являються хлопчик і дівчинка.
Хлопчик

Він помре.
Дівчинка

Наречена і мати...
Хлопчик

Я, мабуть, заплачу.
Дівчинка

Чути по тону!
Хлопчик

Може, все-таки давай тікати?
Дівчинка

Тікати?
Хлопчик

Ах, так! Доручення загону.
А лікар? Хірург! Я боюся. А ти?
Дівчинка

Трошки. Ми повинні зуміти,
Коли він відійде, букет пронести.
Хлопчик

Якщо він лікар, – значить, помітить.
Дівчинка

Ідуть!
Піонери ховаються. Входить Черних. Його супроводжує лікарка. Бона дуже зморена. Не спиняючись, вона схвильовано говорить до Черних.
Лікарка

Весь час без пам’яті. Дихає важко.
Вже сил немає його жаліть.
Черних
(сердито)

Ви їли сьогодні що-небудь, товаришко?
Лікарка
(здивовано)

Ні.
Черних

Зараз же додому ідіть.
Лікарка

Серце стальне. Без цього в гробу
Він був би давно. Кажуть, є в нього мати!
Черних

Скільки ви спали за останню добу?
Лікарка

Дві години.
Черних

Негайно спати.
Бувайте.
(Подав лікарці руку і входить в дім.)
Відкривається стіна будинку. Невелика кімната. На похідному діжку лежить Мотильков. Над ним схилилася медична сестра. Черних швидко підходить до ліжка.
Черних
(швидко підходить до ліжка.)

Обережно. Це вам не дро́ва.
Поволі. Подушку під спід.
Сестра вийшла. Мотильков опритомює.

Ну, як?
Мотильков

В основному, чудово.
Черних

Настрій?
Мотильков

В основному, як слід.
Що з гідростанцією?
Черних

Врятували.
Мотильков

Лавина?
Черних

Розтрощена впрах.
Ви так жбурнули її, що запали
Порохом сіли на дальніх горбах.
Мотильков

Хлопці живі?
Черних

Постраждав один.
Осколок. Дрібниця, кажучи щиро.
Мотильков

Значить, найбільше потерпів командир.
Черних

Доля кожного командира.
Мотильков

Скільки лишилося жити мені?
Черних

Сто років.
Мотильков

Це жарт.
Черних

Жартувати не вмію.
У вас болить голова?
Мотильков

Ні.
Ми посварились. Я втратив надію.
Черних

З ким? Точніше.
Мотильков

Прошу зрозуміти:
З Леною. Обрізала, як ніж.
Черних

Хворий! Може, припинимо мітинг,
Обговоримо справи пізніш?
Спочатку засніть. Не приховую: дуло
Серйозне становище. Засніть хоч на мить.
Мотильков

Плавати у власній кривавій калюжі,
Відчувати, що кров із ран біжить...
Це невесело. Мамо, мамо!
Лено, пригадуєш? Пломінь костра...
(Знепритомнів.)
Входить сестра.
Сестра

Помер?
Черних

Знепритомнів. Що?
Сестра

Телеграма.
З Москви.
Черних прочитав.
Черних

Пишіть-но відповідь, сестра.
(Тихо диктує.)

«Поранення серйозні, ускладнені значною втратою крові. Побоююся за життя. Надаю першу хірургічну до­помогу. Основну операцію відклав слабкість па­ці­єн­та. Тутешній лікарні немає складних хірургічних ін­стру­мен­тів. Вишліть негайно. Черних.»


 
Приготуватись до операції.
Сестра вийшла. Готуючись до операції, Чериих ніби звертається до Мотилькова.

Випа́док!
Виходить, благополуччя відрада
Залежала від маловідомої гори.
Здвигнулась порода від доідопаду.
Змінилися зморшки земної кори.
Людей затисло у кут і, щоб знов
З полону їм звільнитись,
Не тільки померти мав якийсь Мотильков,
А – що страшніше – з Леною посваритись!
Життя, ти завжди – пістолет біля скронь.
Він веселий, трудяга, людина,
Та смерть падає, мов на тріску вогонь,
Летить, мов з-за хвіртки псина.
І хоч би велична причина була б,
Хоч кличу могутнього грюки.
А то ж – лавина – районний масштаб,
Клапоть вічності. Каменюка.
Він усе перевірив. Своїми руками,
Жбурнув лавину в морок і тьму.
Але камінь, нікчемних розмірів камінь,
Від імені гір відомстив йому.
Повзай же, лайся і штовхайся,
Лиха до людини природа німа!
У світі все, власне кажучи, хаос,
І ми – частина його дрібна.
Тож нічого проти нього перти,
Неначе у борщ півнюк.
Дах не врятує тебе від смерті,
Але врятує від каменюк.
Не загрожуй горі – вона непреложна,
Замахнулися смертю ці каменоломні...
Мотильков

Професоре, заперечити можна?
Черних

Заперечуйте, якщо притомні.
Мотильков
(з поривом)

Я жду – завдасте ви хворобі удар,
Ваш ніж не підпише на смерть мою згоди...
Я думаю – ви володар...
Черних

Волода́р?
Чого, дозвольте спитати?
Мотильков

Природи.
І раптом, пробачте мені, ви раб.
Ви поблідли.
Черних

Поблід? Перед ким?
Мотильков

Перед нею.
Перед природою. Що ж! Я ослаб,
Та за вас я сильніший, пробачте, душею.
Черних

Хворий, замовкніть!
Мотильков

Я хворий. Рука
У мене ослабла, обличчя змарніло.
Та є в мене воля більшовика,
Що хаос собі підкоряє уміло.
(З запалом.)

Та ринув би навіть на нас крізь туман
Океан: не минути, здавалося б, смерті, –
Ми б наказали: умри, океан!
І мусив би він безперечно померти.
(Знов ослабів.)

На ладан я дихаю... В юні літа...
А все ж – не скорюся і на хвилину.
У нас із вами... спільна мета...
Черних

Яка саме?
Мотильков

Щастя людини.
От вам принесли уламки мої.
Смерть над постелею моєю,
І хіба ви без щастя за горло її
Хапаєте, зустрівшись з нею?
І хіба ви стрічаєтесь з такими моментами
Байдужо рік у рік?
Черних

Я не дискутую з моїми пацієнтами,
Я їх ріжу, молодий чоловік.
Мотильков

Люди уміють життя відчувати.
У них в цю хвилину багато справ.
Діти, юнаки, дівчата!
Я їх не бачив, але врятував.
Що сили приділено юності цій –
Їм не страшна ніяка лавина!
Школа, іпо матері, мамі мо’’й,
Еони не замінять ніколи сина.
Мені страшнувато, професоре, нині.
Не звик я до смерт за всі ці дні.
Замало відпущено крові людині.
Як би вона придалася мені!
Професоре...
(Знепритомнів.)
Черних

Усі отакі вони. Сили останні
Напружать, а жити лишилось – часок...
Входять піонери.
Дівчинка

Професоре, в якому він стані?
Черних

Що за дитячий садок?
Ви звідки взялись?
Хлопчик

Ми були на ганку.
Черних

І довго?
Хлопчик

Я з нею годину стояв.
Дівчинка

Адже ви врятуєте його до ранку,
Він же станцію врятував.
Могли ж загинути люди в лавині,
А він захистив багатьох!
Адже тільки в нашій родині
Шестеро.
Хлопчик

Це крім нас двох.
Дівчинка ховає букет за спину. Чериих помітив.
Черних

А віник оцей заберіть з палати.
Ну, кому він потрібний, кому?
Дівчинка

Вони намокли. Не треба викидати.
Це наші квіти. Віддайте йому.
(Робить крок до ліжка.)
Черних

Не лізьте, куди не можна, сказав же!
Дівчинка

Ви трошки поможете йому, авжеж?
Хлопчик

А потім я виросту і назавше
Вилікую його від хвороби теж.
Черних

Та ніч надворі ж! Ледь буря стихла.
Дорога ж далека. Куди вас несе!
Хлопчик

Все-таки висловитись устигли!
Дівчинка

До побачення, професоре.
Хлопчик

Професоре, на все.
Черних випроваджує дітей.
Черних

Вечір якийсь цілком бсіголовий!
Люди – неначе їх трясця трясе.
Хворі виголошують промови,
Піонери кричать: на все!
І всі воюють з горою чудово,
Усім набридла доля своя.
Увійшла сестра.

Приготуватись до переливання крові.
Сестра

А хто ж кров йому дасть?
Черних

Я.
Сестра

Ви? Професоре! З вашим здоров’ям?
Черних

Не стійте, як стовп, отут.
Я маю стільки власної крові,
Що можу позичити хоч пуд.
Сестра

Професоре, себе пожалійте!
Черних

Сестрице!
Ви, здається, розмовляєте знов?
Ще й як вона йому згодиться –
Моя, не потрібна нікому кров!
Але незабаром, я просто певен,
Зібравши загін, в акурат,
Проллє мою кров, не жаліючи себе він,
За якихось маловідомих хлоп’ят.
(Засукує рукава.)
Сестра

Боже, на що зважуються люди!
Черних

Він з нею помчить назустріч рокам,
Він кров’ю моєю дорожити не буде,
Та я йому все-таки її віддам.
Завіса

КАРТИНА ШОСТА

У Мотилькових. Декорація третьої картини. Марія Петрівна, Наташа, Медведєв.
Марія Петрівна

День минув, а Василька немає.
Знала б де він – помчала б навстріч.
Медведєв

Повернеться. І, як поет запевняє,
Музика гряне у сяйві свіч.
Банкет – горою. Пождіть деньок.
Наташа

Почнем?
Марія Петрівна

Актриса! В печі погасне!
Наташа

Кухня потім. Зараз урок.
Медведєв

Обдарування у неї прекрасне.
Марія Петрівна

Учіться. Та я вам скажу між нами:
Не вабить урок ваш мене і на миіь.
(Виходить.)
Медведєв

Пробачимо її. Починається драма,
Як поет запевняє, партер гримить.
(Сідає спиною до дверей.)
Наташа стоїть проти нього, обличчям до диерсй, готова читати роль. Медведєи бере книгу, слідкує.
Наташа
(декламує)

«Час, друже мій! Уже пора нічна.
Нас жде війна, і хмара зустрічає.
О матінко! Свою дочку вона
Пожежам і негоді доручає.
Дочка іде в імлу, в нерівний бій.
І грає вітер на старенькій лірі.
О доблесть матері! В якій вмістити мірі
Все благородство, ідо в душі твоїй?
Яке зумію слово я знайти,
Щоб сяяло воно яркіш за слово «мати»?
Іди, мій милий. Дай мені хоч ти
Мою стареньку матір обійняти».
Пауза.

Ну, як?
Медведєв

Наталочко, трепету мало.
Подібні – улюблені ролі мої.
Пригадую, Стрепетова грала
В дев’яносто другому році її.
Маленька! Дурнуля! Душа ж – золота.
Лиш скаже: «матір свою обняти!» –
І ти почуваєш – сум огорта,
І плачеш, і сліз не хочеш спиняти,
І горе охоплює цілий театр.
Це я в десятках міст зустрічав.
В Тамбові – пригадую – сам губернатор,
На що вже Каїн – і той ридав!
Як є у артистки справжня сила,
Як слово її проймає серця,
Нехай мені кажуть: вона некрасива, –
Немає прекрасніш за неї з лиця!
А нині з’явиться Манька чи Танька, –
Спідничка, жакет, капелюшок... Дарма!
Акробатика, біомеханіка,
А серця, а серця актриси нема.
Актори! Огляньтеся тільки навколо ви.
Палають знамена – нема їм числа.
То де ж вона, наша новітня Єрмолова,
Що вийшла б на сцену і всіх потрясла?
Чи, може, героя вам грати ні з кого?
Чи буря вогню у душі замала?
Та я б і сам заграв Леваневського,
Якби підходяща фігура була.
Огню мені, юності трохи підкинь!
А втім, та чому це тягну я сумної?
Актор, Наталочко, це старий кінь –
Він рветься на сурму пори бойової.
Так, друже, без серця мистецтва нема.
От ви сказали: іди, мій милий.
А я дивлюся і бачу – пітьма.
Не бачу я милого. Заклик безсилий.
Та ви затужили? Даремно, їй-богу.
Ви здібна, і вам сумувати не час.
Наташа
(зраділа)

Володимир Миколаїч!
Медведєв
(суворо)

Кінець монолога!
І так, ніби милий ваш тут, біля вас.
Медведєв не бачить, як навшпиньки входить Студенцов, подає Наташі знаки, показуючи телеграму. Наташа читає монолог, ніби відповідаючи йому.
Наташа

«Яке зумію слово я знайти,
Щоб сяяло воно яркіш за слово «мати»?
Іди, мій милий. Дай мені хоч ти
Мою стареньку матір обійняти».
Студенцов не йде.
Медведєв

Ну, от. Непогано. Тривогою дише.
І милий поблизу, і любов – хоч куди!
Продовжуйте далі. Але спокійніше.
Наташа
(Студенцову)

Доки я ще говоритиму? Йди.
Медведєв
(слідкує по книзі)

Збилися. Фраза не ця, неначе.
Студенцов

Наташо!
Медведєв
(обертаючись)

Черговий набіг?
Та ви її переслідуєте, юначе.
Та ви ж всюдисущий, молодий чоловік.
Мистецтво ніколи не заважало.
Воно зникало, уздрівши любов.
(Збирається йти.)
Входить Марія Петрівна.
Марія Петрівна

Наташо, а де це мій полушалок?
(Помітила Студенцова.)
Студенцов

Загинуло все...
Марія Петрівна

Ви з’явилися знов?
Лист?
Студенцов

Телеграма.
Марія Петрівна

Наташі?
Студенцов

Наташі.
Марія Петрівна

Давай.
Студенцов

Не можу.
Марія Петрівна

Не жаліти коли б!
Я припиню залицяння ваші.
А ще листоноша! До дівчиська прилип.
Віддай-но!
(Вирвала телеграму.)

А тепер змивайся.
Студенцов

Наташо!
Марія Петрівна
(розкриває телеграму)

Досить. Іди, не стій!
Студенцов
(Наташі, в розпачі)

Це ж про брата.
Наташа

Про брата?
Медведєв

Про Васю?
Марія Петрівна прочитала телеграму.
Марія Петрівна

Васю... Синочку! Синочку мій!
(Майже падає.)
Всі кидаються до неї.
Наташа

Вася? Мамо!..
Студенцов
(у розпачі)

Що ж тепер?
Медведєв
(Студенцову)

Помер?
Студенцов

Поранений. Можливо й помер...
Медведєв затуляє йому рота.
Медведєв

Мій друже, ви не лікар, а листоноша.
Не стверджуйте ж, це не все рівно!
Маріє Петрівно, він поранений... Може,
Він скоро одужає, Маріє Петрівно.
У нас, наприклад, був комік один:
Розбився. А нині гуляє пішки...
Марія Петрівна плаче.
Наташа

Мамо... не треба...
Марія Петрівна

Васю, мій син!..
Наташа

Мамо!
Медведєв

Покласти б її у ліжко.
Студенцов

Я поможу.
Студенцов та Наташа виводять Марію Петрівну.
Медведєв

Сил забракло їй, все ж.
День у жовтні не той, що у травні.
Отак до її років доживеш,
Розкиснеш і сльози поллєш безугавні.
Васька! В траурі стягів кумач.
В’ється чорна дорога до тебе.
От і вернувся...
Входить Лена.

Лена!
(Плаче.)
Лена

Не плач.
З Марією Петрівною побути треба.
Ти тільки подумай – він же їй син!
Медведєв

На серці у матері тягар непосильний.
Син виросте й от...
(Виходить.)
Лена сама.
Лена

Хода годин
Сьогодні чомусь така повільна!
Ще тільки учора він тут стояв,
Утома в очах його відбивалась.
Та він був твердий і спокійний, а я –
А я в душі його сумнівалась.
Він знав, що коротке його життя,
Що смерть у горі отій приховалась,
Та він був твердий і спокійний, а я –
А я в душі його сумнівалась!
Він врятував, країно моя,
Людей, за якими смерть ганялась,
Та він був твердий і спокійний, а я –
А я в душі його сумнівалась!
Де ж нині дороги мої й путі!
Як мені з серцем його зрівнятись?
Через які мені гори круті,
Через які мені грози промчатись?
Сміявся, коли вже летіть пора,
Казав: «коліно болить у мене»,
Купив сорочку... І от – гора...
То краще б мене розчавило...
Входить Маяк.
Маяк

Лено!
Лена

Маяк? Іди!
Маяк

Не гони. Я хотів
Дізнатись – Марія Петрівна...
Лена

Нездужа.
Маяк

Очеретова правда, я зрозумів.
Василева правда... А я – я дуже
Любив попереду бути...
Лена

Зусиль
Не клав він, щоб.сірим здаватись в усьому.
Але там, де бачив людей Василь,
Ти бачив шлях до свого підйому.
Маяк

Він був мені, Лено, другом здавна.
Лена

А що ти побачив в його привіті?
Маяк

Це дружба безжальна була. Та вона
Найкраща дружба в усьому світі.
Входить Очерет.
Очерет

Здрастуй, Медведєва. Як мати?
Лена

Погано. Хвора. Там батько мій.
Маяк

Товаришу начальник, я хочу сказати...
Очерет

Пояснення потім. До справи мерщій.
Нам ніколи зараз губити час,
Це злочин – кожне зайве слово!
Мотильков все зробив, щоб виконати наказ.
Ми зробимо все, щоб врятувати Мотилькова.
Професор Черних просив привезти
Важливі інструменти для операції,
Десять льотних годин до мети.
Пілот Медведєва, прошу збиратися.
Тепер – пів на шосту. До шести –
В польоті.
Лена

Дякую, товаришу начальник.
Входить Марія Петрівна, за нею Наташа, Студенцов, Медведєв.
Очерет

Марія Петрівна?
Лена
(батькові)

Навіщо пустив!
Медведєв

Немає на світі нічого печальніш...
Очерет

Марія Петрівна, полежте.
Марія Петрівна

Ні.
Наташа

Ви ж слабі.
Марія Петрівна

Ні, я здорова.
Дайте слово сказати мені.
Хай повсюду звучить материнське слово.
І це останнє слово моє.
Слізьми не заллє робітнича мати.
І всюди – де вони тільки є –
Сини мої будуть йому вчувати...
Сини мої! Брата, Васю, поранено.
Лежить він тепер серед горя та мли.
Над ним літаки гудуть затуманені,
Клекочуть над ним молоді орли...
Сини мої! Він людей рятував у біді,
Хоча серед них – чужі та незнанні.
Сини мої – в повітрі та на воді,
В Москві, На Далекому Сході, в Казані,
Я прошу вас – стара робітнича мати,
Я хочу вас бачити – повних сил,
Але якшо доведеться вам помирати, –
Будьте такими, як брат ваш Василь.
І якшо нагряне буря залізна
І ворог лихий принесе нам біду,
Я вам сама виперу білизну
І в сакви похідні сама складу.
Відкрию вікно у своїй квартирі,
Рукою змахну, виряджаючи в бій...
Медведєв

«О, мужність матері! В якій вмістити мірі
Все благородство, що в душі твоїй?»
Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ

КАРТИНА СЬОМА

Лікарня гідростанції «Перше травня». Дві кімнати. У великій праворуч лежить Мотильков, ліворуч, очевидно, прийомна для відвідувачів. Зараз в ній Черних та Лена. Дія відбувається по черзі – то в першій, то в другій кімнаті. В другій – Лена та Черних.
Лена

Я вже сиджу тут цілих три дні.
Операція пройшла, почало заростати.
Чому ж не дозволено провідати мені?
Черних

Жінок небезпечно до хворих пускати.
Лена

Пробачте, професоре, але – ви чудак.
Черних

Товаришу герой, скажу між нами:
У ваших літах розмовляв я не так,
А трохи чемніше, з професорами.
Лена
(ніяковіючи)

Пробачте...
Черних

Ото ж бо!
Лена

Та я ж...
Черних

Прощу.
Лена

Я так хвилююсь... Прошу зрозуміти...
Черних

Ну добре, я вас до нього пущу.
Але якщо у вас розпочнеться мітинг...
Хоча тут не мітинг. Скоріш – серенада.
Древня ситуація: він та вона.
Ну, піду приготую експоната:
Та знайте – лірика шкідна.
(Черних виходить.)
Лена

Що ж скажу? Якими словами?
Я зовсім, здається, сходжу з ума...
Подумати, – прірва лежить між нами,
І викопала прірву я сама.
Я зроблю цей крок. Я скажу: Василю,
Я люблю тебе і любила за те,
Що жити без тебе я більше не в силі.
Ти герой, Василю, ти...
Гасне світло. В першій – Черних, Мотильков.
Мотильков

Пусте!
Адже це від жалості. Вона примхлива.
Аби пересвідчитись, що я лежу.
Не хочу бачити її. Шкідливо.
Черних

Це корисно, хворий, я вам кажу.
Мотильков

Я вже призвичаївся. Минуле – дим.
Лена пішла. Я один зостався.
Розмови – зайві.
Черних

Як я був молодим,
То з цим так легко не змирявся.
Мотильков

Ви чудак, професоре.
Черних

Ах так!
Мотильков

Розмова небезпечна, як обвали породи.
Черних

Я чув уже двічі, що я – чудак.
І двічі на це не давав я згоди.
Приготуйтеся до урочистого моменту.
(Впускає Лену.)
Лена

Здрастуй, Васю!
Мотильков

Лена? Привіт!
Черних порається в шафі.
Черних

Кудись поділись мої інструменти.
Піду, може, десь нападу на слід.
( Виходить.)
Пауза.
Лена

Як здоров’я?
Мотильков

Краще. А твої діла?
Лена

Нічого.
Мотильков

Як мати?
Лена

Уже не хвора.
Мотильков

Як батько? Прем’єра пройшла?
Лена

Здоровий. Прем’єра відбулася вчора.
Мотильков

Ну, от.
Пауза.
Лена

Ну, от.
Пауза.

Я хотіла пояснити...
Мотильков

Пояснень не треба.
Лена

Хотілось мені...
Мотильков

Дороги розходяться – що ж робити.
Не треба, Лено. Дороги ясні.
Приємно було, як бути й повинно.
І зараз – дякую: – приємний гість.
Лена
(мало не плаче)

Вася!
Мотильков
(так само)

Що, Лено?
Лена
(стримуючись)

Котра година?
Мотильков

Недавно, здається, пробило шість.
Лено, посидь...
Лена

Часу вже мало...
До аеродрому – чотири верстви.
Мотильков

Лено, чому саме ти прилітала?
Лена

Нікому було інструмент привезти.
Ну, бажаю здоров’я тобі та сили...
Мотильков

Друзям привіт.
Лена

Ну, бувай. Піду.
(Виходить, стримуючи сльози.)
Світло гасне. У другій: Черних, Лена.
Черних

Як? Нагомонілися? Скінчили?
А я інструментів ніяк не знайду.
Що, все в порядку?
Лена

Так. Все ясно.
Затримуватись нічого. В путь.
Черних

Та що тут сталося?
Лена
(плаче)

Я така нещасна!
Черних

Виходить, льотчиці теж ревуть.
(Подає їй воду.)

Ковтніть. Недоглянув я вас, як дітей.
Що сталося? Чи ви оніміли?
Лена
(крізь сльози)

Як це можна – рятувати людей
І серця не мати! Незрозуміло.
Черних розводить руками. Світло гасне. В першій: Черних, Мотильков.
Черних

Еге, стурбувала вас розмова невчасна.
Ну, вона заспокоїться. Не буде біди.
Мотильков

Який я нещасний.
Черних

І ви нещасні?
Мотильков

Навіщо вона прилітала сюди?
Черних

В крові вашій, друже, багато палання.
Ви гору скорили двома словами.
Тепер я бачу: – стихія кохання,
Єдина стихія, не скорена вами.
Звичайно, – ваша воля, мій друг,
Але Лені утер би я сльози пекучі.
Ради вас пронеслась вона через десять округ,
Через дві грози та чотири тучі.
Вона ж крізь вітри пройшла наполохані,
Відбила десятки піщаних атак.
Та ж так поводяться тільки закохані...
Мотильков

Всі наші льотчики поводяться так.
Черних

Можливо. Вам видніше, юначе.
Істина вам зрозуміла до дна.
Ну, а всі у вас льотчики плачуть,
Чи, може, плаче тільки вона?
Мотильков

Плачуть?
Черних

Так. І кричать: «Я нещасна!»
Так, ніби її розчавило горою.
Мотильков

Професоре, професоре...
Черних

Тепер вам ясно?
Тепер ви зрозуміли? Ех, герою!
Мотильков

У мене в очах проясніло неначе...
То вона мене любить? Любить, чи ні?
Черних

Коли б ви її запитали, юначе,
Не треба було б відповідати мені.
А тепер загублено зв’язки й адреси.
Мотильков

До нової зустрічі скінчиться рік.
Поверніть ЇЇ, поверніть, професор!
Черних

Це вже занадто, молодий чоловік.
Отак ви мене пошлете й по воду
І кабінет замітати примусите... Дарма!
Я хірург. А тут нагоди
Для хірургічного втручання нема.
Тут знахар потрібний, чи божа мати.
Святої б водиці на вас хлюпнуть.
Мотильков

Професоре!
Черних

Годі! Перестаньте стогнати.
Зараз спробую її повернуть.
( Переодягається.)

Приведу наречену – хай святкує любов.
Так би мовити, – одверзну ворота раю.
Мотильков

Професоре, швидше... Ви дали мені кров...
Черних

І тепер я винен, що вона грає!
Мотильков

Я смішний, професоре... Але вам зрозуміло...
Черних

Усі ми в юності смішили світ.
Іде до дверей, налітає на піонерів.
Дівчинка

Здрастуйте. А ми там тьотю зустріли.
Вона просила передати привіт.
Мотильков

Кому?
Хлопчик

А ви хіба з нею знайомі?
Черних

Та де ж ви, нарешті, зустріли її?
Хлопчик

Де? Майже на аеродромі.
Дівчинка

І чомусь витирала очі свої...
Хлопчик

Напевне, летіти не хоче.
Черних

Їй-право,
Ти надзвичайно далекозорий юнак!
(Знову одягає халат.)

Ну-с, Мотильков, погані справи.
Музичний голос літака.
Дівчинка
(підбігає до вікна)

Погляньте, погляньте, літак!
Мотильков

Її машина!
(Рух до вікна.)
Черних

Хворий, не треба!
Ви збожеволіли. Пожалійте себе!
Наближається мелодія літака. Дівчинка та Черних дивляться у вікно. Мотильков притискує до себе хлопчика, обнімає його.
Мотильков
(хлопчику)

Коли б наречена була у тебе,
Якби вона раптом покинула тебе,
І де б ти не був з душею своєю,
Ти б її побачити хотів, –
Ти полетів би в небо за нею?
Хлопчик

Якби тільки був вихідний – полетів.
Черних
(показує на хлопчика)

Він і любов поборов.
Мотильков
(посміхаючись)

Поборов.
Дівчинка
(біля вікна)

Вона наближається, чули?
Всі, крім Мотилькова, біля вікна. Все дзвінкіше мелодія літака.
Хлопчик

Спускається.
Дівчинка

І знов – стрімголов.
Хлопчик

Мертва петля.
Черних
(Мотилькову)

Ви б її повернули!
Дівчинка

Падає, падає сюди!
Хлопчик

І – вгору.
Дівчинка

І знову летить над нами.
Черних
(Мотилькову)

Скажіть, вона так літає завжди,
Чи тільки, коли посвариться з вами?
Мелодія зовсім близько, здається, що літак над кімнатою. Мотильков звертається до нього.
Мотильков

Лено! Клени мене. Я – безголовий.
Посміхнись мені, будь ласка, в небесній сині.
І від посмішки твоєї Мотилькову
Покращає – всупереч медицині.
Я хочу почути слово твоє,
Лено, – яка ти в цю мить красива!
Тільки очі у мене ще є,
Голос та серце, а руки – безсилі.
Але я з тобою. В літаку. Мчись!
Що з того, що стіни і скло круг мене!..
Хлопчик
(до Черних)

Скажіть: дядя – артист?
Черних

Артист.
Хлопчик

Який?
Черних

На даному етапі – тенор.
Гримить мелодія літака.
Завіса

КАРТИНА ВОСЬМА

У Мотилькових. Порівняно з третьою і шостою картинами – кімната прибрана дешо розкішніше. Квіти. Марія Петрівна і перши йрепортер. Марія Петрівна метушиться, хазяйнує.
Репортер
(записує)

Бесіда з матір’ю Мотилькова.
Чудово. Пробачте, як ви сказали?
Марія Петрівна

У мене ж, здається, людська мова!
Приїхали: син Микола з Казані,
Син Іван з Владивостока.
О сьомій збирається вся сім’я.
Ти вже пробач, за такою морокою
Геть заморилася зовсім я.
Репортер

Скажіть, на вокзалі були ви з дочкою?
Героя стрічали?
Марія Петрівна

Ну й сказав!
Начальник прибув на машині за мною,
Мене і Наташу одвіз на вокзал.
Приїхали, а там – армія люду!
Поїзд прийшов, – музики гримлять.
І так шумно та тісно всюди –
Що ледве я встигла сина обнять.
(Схопившися, глянула на годинник.)

Ой, лихо, лишилося чверть години.
О сьомій...
Репортер

Рівно?
Марія Петрівна

Та, думаю, рівно.
Репортер

Називається нарис: «Пленум родини».
Дякую, товаришко Маріє Петрівно.
Та я, вибачайте, ще не поїду.
Ми ще продовжимо інтерв’ю.
Я буду присутнім під час обіду.
Марія Петрівна
(без ентузіазму)

Ну, що ж, і вам тарілку даю.
Репортер

Шкода, не подумав про це раніш,
Передати б по радіо бесіди ваші:
«Увага, слухайте, стукнув ніж...
Мікрофон – біля гречаної каші.
Чуєте – дзенькнула ложка.
Кашу героєва мати їсть!»
Марія Петрівна

Яка там каша? Вип’ємо трошки.
Репортер

Ну, про це мікрофон наш не розповість.
На все!
(Виходить.)
Марія Петрівна

Дяка богові! Сьогодні шостий.
Тепер і зустрінуться, врешті, брати!
Накрию ж стіл, незабаром гості.
Може, хоч тепер не розлетяться в світи.
(Накриває стіл.)

Неспокійні діти пішли, взагалі. .
Скаже – на хвилину, а потім не чути,
А сам летить аж на край землі
Гори висаджувати, падати з парашутом.
Чи в море іде, щоб у даль летіти,
Чи в шахту біжить – а мати сама...
Такі тепер пішли діти,
Що навіть управи на них нема.
Ну от, розвела я отут розмову,
А справа не рухається моя.
Дзвонять.

Дзвінок! Ну, коли з газети знову –
Не пущу. Відповім: полетіла і я.
(Відчиняє двері.)
Входить син Іван.
Іван

Мамо!
Марія Петрівна

Ваня! Синок! Мій сокіл!
Іван

Насилу добрався до рідної хати!
Марія Петрівна

До чого ж ти, Ваню, виріс високий!
Іван

Вирішив, мамо, до неба дістати.
Марія Петрівна

Господи, нібито тільки учора
Дитину оцю на руки я брала.
Певне, ми входимо в нашу пору,
Часу на життя нам лишилося мало.
Іван

Продовжимо, мамо, а старість зупинимо,
Сто літ вам прожити, як кажуть, без змін.
(Глянув у вікно.)

От і Микола іде з дружиною.
 
Марія Петрівна

Коли ж це устиг одружитися він?
Іван іде відчиняти двері.

Ну, милий, цього я йому не прощаю.
Упертий, та я уперта так само.
Я тут в Москві невістку шукаю,
А він одружився в Казані!
Входить Коля з дружиною.
Коля

Мамо!
Марія Петрівна

Здрастуй! А жінку як звати?
Коля

Женею.
Марія Петрівна

Ох і казанський рід!
Без благословення! А мати?
Прощаю. Невістка ж, як маків цвіт!
(Цілує невістку.)

Онучка немає?
Колина дружина

Та що ви, мамо!
Коля

Їй, мамо, соромно.
Марія Петрівна

При чому ж стид?
Я, Діти, по-баб’ячому, між нами,
Коли не до речі, то вже простіть.
Ну, добре! Нарешті ви в рідній хаті.
Не скоро вже, мабуть, прощатися знов.
Дзвонять. Поспішно вбігає Петро, молодший син.

Петька! Чи чули? Живе на Арбатї,
А отже, спізнився, останній прийшов.
І тобі не соромно?
Петро

Доповідь.
Марія Петрівна

Ні крихти?
Петро

Трамвай, мамо...
Марія Петрівна

Петре, гай, гай!
Ваня встиг з Владивостока приїхати –
І то не поскаржився на трамвай.
Брати вітаються.
Петро
(до Колі)

Професор! Як завше, будиш уми?
Коля

А ти підріс – і вершини не видко!
Петро

Все-таки рідко стрічаємось ми.
Іван

Значить, і розлучаємось рідко!
Входять Медведєв, Наташа, Студениов.
Медведєв

Марія Петрівно, збулися сни...
(Помітив усіх, зніяковів.)

Пробачте мені: незнайомі лиця.
Марія Петрівна

Все це мої сини.
Медведєв
(урочисто)

Радійте, брати, за свою сестрицю.
Вона актриса.
Марія Петрівна

Іспит скінчила?
Наташа

Я щаслива, мамо!
Медведєв

І як здала!
Я бачив сам, своїми очима,
Як цілу залу вона підняла,
Як у всіх загорілися відразу лиця.
Як всіх захопив благородний гіорив.
А я сказав: це моя учениця–
І з нею овації поділив.
Марія Петрівна

Доню!
Медведєв

Нікому не збить її з ніг.
Дзвеніть, мистецтва сурми сталеві!
Поштар театрові завадить не зміг.
Студенцов

Бо і театр не заважав поштареві.
Іван

Поштареві?
Колина дружина

Якому?
Медведєв

Це кожен узнає.
Але поки що – таємниця, джентльмени.
Героя між нами іце немає?
Марія Петрівна

Скоро прибуде. Та нема ще і Лени.
Медведєв

Все буде гаразд! Але я не про це –
Я знов про актрису, не знали якої...
Наташа

А після іспиту був концерт.
Співав мій учитель.
Медведєв

Ударив старої.
Іван

А ви заспівайте!
Медведєв

О, ні!
Наташа

Сто подяк!
Марія Петрівна

Співай.
Петро

Всі вас просять.
Колина дружина

Благаю, між нами.
Медведєв

Коли вже мене благають дами –
Я відмовити не можу ніяк.
Колись я, друзі, бувало співав,
А зараз прийшла вже, як кажуть, старість.
І пісня моя уже ледве жива,
Тепер ледве жевріє... Дайте гітару.
Наташа вже приготувала гітару. Медведєв співає.

Двоє служило в нашім полку.
Грай, пісню, грай.
Мелодія переходить в оркестр. Світло гасне. Наступна сцена йде під тихий акомпанемент пісні. Освітлюється передпокій. В ньому Лена й Василь. Лена хоче іти.
 
Лена

Ну, от ти вже дома.
Мотильков

Буває.
Лена

Буває.
Мотильков

Як минає життя!
Лена

Минає.
Мотильков

Минає?
Лена

Ну, до побачення.
Мотильков

Лено!
Лена

Васю!
Поцілунок.
Мотильков

Та ти зрозумій, я дурний, як пень.
Я так безглуздо тоді тримався.
Лена

Я теж помилилася в той день.
Мотильков

Лено, коли ти пішла, полетіла...
Лена

Не згадуй.
Мотильков

Три рушники я погриз.
Вгору, у небо злетіти хотілось.
Лена

А мені хотілося спуститись униз.
Мотильков

Я дурень.
Лена

Я теж нерозумна дівчина.
Сама накоїла все це, мій друже.
Поцілунок.

Це що в нас виходить – любовне освідчення?
Мотильков

Самокритичне, ще й дуже.
Поцілунок.
Лена

Ти герой!
Мотильков

Леночко, не говори красиво.
Лена

Я кажу тобі – герой. Мовчи.
І серце у тебе справжнє, Василю.
Мотильков

Ось ти героїня справжня. Вночі
Промчати крізь смерч, не злякавшись і трохи,
Відбити десятки піщаних атак.
Та ж так роблять тільки закохані.
Лена

Всі наші льотчики роблять так!
Мотильков

Тобі відчутна часу бистрина.
Життя ти умієш глибоко бачить.
Ти людина видатна.
Лена

Видатна? Що це значить?
Мотильков

Ленко, доволі жартів! На світі
Не було ще любові, як поміж нами.
Лено, коли у нас виростуть діти...
Лена

Які діти? Ходім до мами...
Мотильков

Як то які?
Лена
(показує на двері)

Туди усе чути.
Мотильков

Я не знавець на цьому, проте
Я припускаю, що може бути
У нас не одне, а багато дітей.
Лена
(знову показує на двері)

Хтось увійде, а тут поцілунки.
 
Мотильков

Ну от, ти сувора знову.
Лена

Приєднаймось до родини.
Мотильков

Єсть, товаришко літунко!
Входить Маяк.
Маяк

Мотильков! Дуже прошу на коротку розмову.
Лена пішла в кімнату.
Мотильков

Я слухаю, Колю. А в чому справа?
Маяк

Ну, от – ти герой, і, як личить герою,
Тобі, я думаю, нецікаво.
Може, і розмовляти зі мною.
Мотильков

Колю, покинь!
Маяк

Я сказати хочу,
Не перед натовпом, не перед юрбою,
Тобі одному одверто в очі, –
Що я вважаю тебе героєм.
І не зневажай мене, Васю, ніколи,
Повір – я принижений до краю.
Мотильков

Ні, я люблю тебе, Миколо.
І Тільки дечого не долюбляю.
Маяк

Можеш не слухати мого каяття,
Але я кажу, і ти мусиш знати,
Що я непомітне своє життя
Кожної миті радий віддати.
Мотильков

І знову в голосі зайва мідь,
Та тут же ворожих димів не видно.
Життя – це річ! І треба уміть
Йзго берегти, бо це необхідно.
Ходім же до столу, сапьоре, пора.
Вип’єм за дружбу нашу залізну.
Повір мені, це не остання гора
На дорозі до соціалізму.
Стоять вони, зазналися... і нехай.
А ми їх висадимо – ці гори наші.
Праці – по горло... Але обіцяй:
Ні слова про це моїй мамаїпі.
Маяк

Прощай!
Мотильков

Лишайся!
Маяк

Ні – ти знаменитий,
А в мене звичайні, буденні справи.
Тебе тут не можна ніким замінити.
Без мене ж обійдуться. Що я без слави!
Піду чергувати. Бувай.
Мотильков

На все!
Маяк вийшов.

Притиснуть його доведеться за це.
(Увіходить у кімнату.)
Світло гасне. Освітлюється велика кімната. Всі слухають Медведєва. Непомітно входить Мотильков. Стає позаду, поряд з Леною.
Медведєв

Чимало я бачив, чимало чував
Цікава й багата моя дорога.
Я чув: про старість Давидов співав,
І кращого зроду не чув нічого.
(Співає.)

Хороший день! І сонце гріє дуже!
Вітрило, сміх над річкою дзвінкий.
Але не клич мене, мій юний друже,
Облиш, адже я вже давно старий.

Назустріч друзям не розправлю плечі,
Не колихнеться чуб русявий мій.
Несу до вогника кістки свої старечі.
Тепла б мені – бо я давно старий.

Не збурить кров любов’ю запальною.
О юні зустрічі! О волзькі береги!
Моя любов посивіла зі мною,
У неї теж – онуки навкруги.

Зібрались ви в це незабутнє місце,
І в серце вдерся вітер молодий.
Я ж колисав усіх вас у колисці.
Я серцем ваш, хоч я давно старий.

То ж за життя, за дружбу, за тривогу,
За шум дібров, за вітер-буревій!
Візьми й мене з собою у дорогу
І в те не вір, що я давно старий!
Пауза. Аплодисменти.
Мотильков

Дякую, крашого, мушу сказати,
Зроду ще чути не довелося.
Тут помітили його та Лену. Обійми, поцілунки, вигуки.
 
Голоси

Лено!
Васю!
Василю!
Брате!
Медведєв

Герой, герой від п’ят до волосся!
Марія Петрівна обняла Мотилькова.
Марія Петрівна

Як же від матері ти міг приховати!
Помчав, а ти тут сиди – побивайся.
Глянь хоч у вічі – я ж твоя мати!
Ох, ти, шибенику!
(Заплакала.)

Васильку, Васю.
Ну, що з ним робити – скажіть мені, люди?
Мотильков

Пробач мені гріх цей великий, мамо.
Клянусь, що без дозволу не вийду нікуди
І звісно, не полечу так само.
(До першого брата.)

Майор Мотильков! Покажися на мить!
Іван

ОКДСА1 хвилювалась за тебе.
Мотильков

Ну, як океан?
Іван

Океан гримить.
Мотильков

Акули?
Іван

Слідкуємо, як і треба.
Мотильков
(до другого брата)

Професор! Ви, здається ж, подруги не мали!
Коля

Дозволь представити мою дружину!
Мотильков

Клянусь вам, професоре, ви дуже вдало
Нею доповнили нашу родину.
(До третього брата.)

Петрусь! Ну, як трамваї твої?
Чи довго їхати від нас до Арбата?
Петро

Зустрінеш лавину, не висаджуй її.
Залиш, прошу, для молодшого брата.
Ну, я вітаю тебе.
Колина дружина

І я.
Наташа
(входить разом із Студенцовим)

І наші вітання – щирі і прості.
Медведєв

В нашій республіці навіть сім’я –
Це бойовий підрозділ.
Марія Петрівна

Припиніть розмови. До столу, будь ласка.
Медведєв

Головує найстарший. Я – не без прав.
Усі займають місця навкруг столу.

Огож, зараз ми заложимо за галстук,
Як поет сказав.
Сподіваюсь, бокали наповнені з шиком?
Зилітай же, славо, героям вінок!
З маленьким келихом, та з почуттям великим...
Дзвонять.

Дзвінок!
Марія Петрівна

По Васю це.
Лена

Знову, мабуть у політ!
Медведєв

Коли б його знову кудись не послали...
Входить Очерет.
Мотильков

Тарас Петрович!
Лена

Привіт!
Медведєв

Привіт!
А тут вас, товариш начальник, чекали.
Очерет

Пілот Медведєва, вам наказ.
Марія Петрівна

Ну, тільки й побачила я невістку...
Очерет

Прошу приготуватись. За годину на вас
Чекає маленька поїздка.
Лена

Яка?
Очерет

Таємниця.
Медведєв

Летить кожна мить.
Вітер мчить, швидко і різко.
Друзі, – як звикли тепер говорить,
Години, – це ж величезні відрізки.
От був Мінервін – актор в Самарі,
Так він за годину набратись умів –
І поплакати, і заграти на гітарі...
То ж не гайте часу...
Дзвінок.

Хтось подзвонив!
Входить Черних.
Мотильков

Михайло Михайлович!
Лена

Товариш Черних!
Медведєв

Радість наша безмірна, професоре!
Черних
(Мотилькову)

По-перше, – здрастуйте. По-друге, – як на гріх,
Ви дали мені невірну адресу.
Я рвуся в чужу квартиру, а звідти
Збираюсь вже іти взагалі...
Медведєв

Забудьте про всі неув’язки світу.
Зміст життя – на цьому столі.
Черних

Мотильков біля столу! Прости йому, бог!
Чому ж це ви в бій не рветеся знову?
Наташа, ніяковіючи, наближається до Черних.
Наташа

Професоре, пробачте... Ми з матір’ю удвох...
Візьміть...
(Хоче віддати йому букет.)
Мотильков
(посміхається)

Віник!
Черних
(Наташі)

Та що ви... що ви!..
Наташа

Коли б не ви, то в оцю хвилину...
Черних
(сердито)

Я краще піду...
Марія Петрівна
(обнімає Черних)

Мій голубе! Світе!
Черних не знає, що робити з квітами.
Мотильков

Віник!
Черних
(сердито)

Те, що зоветься – віник,
За інших умов називається – квіти.
Його садовлять за стіл.
Медведєв

Замкніть-но двері, хороші люди,
Щоб знов не з’явитись нежданним бідам.
Повірте – радянська п’єса повсюди
Тепер кінчається смачним обідом.
І ми не дамо його порушити криком
Навіть дзвоникові. Давайте карафку...
З маленьким келихом, та з почуттям великим...
Дзвінок.

Знову! Ну, я подаю у відставку...
Очерет швидко іде до дверей. Коротка пауза. Всі чекають. Він повертається з червоним квитком у руках.
 
Очерет

Прошу пробачити мене. Два слова.
Медведєв

Ну от – заважають обідати знову!
Очерет

Уряд просить родину Мотилькова
В Кремль, на дружню розмову.
Марія Петрівна

В Кремль?
Студенцов

Родину!
Очерет

Заперечень нема?
В такому випадку поїхати прошу
Вас, професоре Черних, з усіма,
Артиста Медведєва і листоношу.
Машини чекають на пас унизу.
Лена

А я?
Очерет

Ви – родина! Уряд у курсі.
Наташа

Мамо, визнайте: пустили сльозу?
Медведєв

О там, я гадаю, ми вже закусимо!
Метушня.
Очерет
(Лені)

Ну, як, до вподоби вам подорож, міс?
Лена

Ви, значить, про неї мені казали?
Наташа
(Студенцову)

Володя, а де ж рукавички? Займись.
Студенцов

Де ж вони?
Наташа

На канапі лежали.
Мамо, а де ж капелюшок?
Марія Петрівна

Шукай!
Студенцов

Наташо, прошу, мерщій одягайся.
Наташа, Студенцов, брати виходять.
Мотильков

Мамо, ви розгубитесь вкрай,
Коли Сталін підійде?
Марія Петрівна

Та що ти, Васю.
Ми з ним люди однієї породи,
У обох нас доля була важка.
Сталін – син трудового народу,
А я – трудового народу – дочка.
Медведєв

Оце так сказали! Зоря, а не фраза.
Блиск її, мов пісня, звився.
Родина виходить, вбігає перший репортер.
 
Репортер

Невже всі роз’їжджаються зразу?
Невже обід скінчився?
Скажіть, а де знайти Мотилькова?
Ось він!
Очерет

Васю, нема вороття!
Репортер
(Мотилькову}

Я вас благаю – всього два слова:
Розкажіть мені ваше життя
Мотильков тікає.

Утік!
Медведєв
бере за руку репортера, підводить до вікна.

Молодий чоловіче. Погляньте навкруг.
Над древнім Кремлем – зоряний пруг.
Пісня бійців вдалині прозвучала,
В пітьмі літаки знайшли свою путь.
На шахтах Донбасу, біля домен Уралу
Ровесники наших дітей ростуть.
Ніч громами та бурею дише,
Вогні кораблів далину золотять.
Вітер червоне знамено колише...
Очерет
 

Це і єсть – його життя.
Здалеку чуть пісню.

Вітер північний гукав: «Держись!»
Грай пісню, грай.
Один із них витер сльозу рукавом,
А другий об хустки край.
Кінець
1 ОКДСА – Окрема Краснознаменна Далекосхідна армія.
Сава Голованівський?