|
Друг мій лежав у шпиталі. Весна над ним розцвітала. Берези йому простягали зеленую силу свою. Він мою руку потиснув. – Жить мені, друже, мало! – Сказав він зовсім спокійно. – Виконай просьбу мою. Я одинокий – ти знаєш, може, це і на щастя. Малим я зостався без матері. Кілька років назад Була наречена у мене. Я з нею стрічався часто. Потім вона розлюбила. Може, на краще, брат. І чи тому вже, мій друже, що жив я завжди одиноко, Чи від того, що синочків не довелося мать, Любив я садити дерева, де Волга моя широка. За кожним новим листочком, як батько, любив доглядать. Дививсь, як вони там приймались, бруньки як на них розкривались, Як в світ чужий поривались нові побіги гілок... Стоїть там на березі Волги – я з ним в розлуці довгій – Клен, мій любимець маленький, наче менший синок. Тільки згадаю про нього – і легше мені в ці години, Так, ніби тінь його листя моє освіжає лице. Ніби за мною сумує живим ніжним сумом людини Це таке миле, далеке російське деревце. Знаю, мені не побачитись з сином моїм – кленом. І я прошу тебе, брате, на Волзі побудь по весні. Прийди до мого клена з останнім поклоном від мене І після дороги важкої спочинь ти в його тіні... – Так він сказав і вмер. Простився я з ним навіки. Покинули болі і смуток його обличчя худе. Час уперед мчить невпинно. Зима закувала ріки. Весною прийшов я на Волгу й знайшов деревце молоде. Зашелестів його листям західний вітер гарячий, Вітер, що пройшов крізь полум’я, страждання всі і бої. Клен стояв над рікою – руський юнак неначе, Щоб жити життям бурхливим, розправляє він плечі свої. У листі весна розгорілась, засвітила їх ніжно вогнями. Так він до неба рвався, стільки вогню мав в ту мить, Що мені враз здалося: ніби овіяна вітрами Зелена молодість світу навколо мене шумить. І тут я подумав: як же мій друг нашу землю леліяв. Дбав, щоб її прикрасити, щоб дати рослинам життя! Вслухаючись в шелест листочків, про що він під кленом мріяв, Ріки своєї відчувши велике, славне буття? Вмер він у битві кривавій. Невідома його могила. Він був одинокий – не кинув ні матері, ні сиріт. Та він не загинув безслідно: його молода ще сила Ніжною гілкою клена тягнеться в простір – у світ. Так я Стояв біля Волги, і враз загриміли тучі, І клен зашумів, і Волга зняла грізні хвилі горою, І злива упала на землю, стрімка, російська, могуча, Смерть товариша мого оплакуючи зі мною. Сльози дощу живії заволзьку всю даль оросили, І в новім пориві знялася вверх молоденька трава. Новії люди родились в безсмертних просторах Росії, Нові гілки піднімали в її лісах дерева.
|