|
Мати в листі прочитала: «Кулею, лютою, злою, Груди Івана пронизані, вашого сина – бійця. Був ваш синок, матусю, смілим на полі бою, Бився за Батьківщину син ваш Іван – до кінця». Охнула мати, листочок до кофти старої притисла, Рукою худою, у зморшках за бильця стільця узялась. Для чогось хустину поправила і тихо, не плачучи, вийшла, По тьмяній осінній вулиці старенька поплелась... Куди їй від горя подітись? І згадок позбутись нелегко! Вулиця тиха, темна, безлюдна, у тумані. Та всю її осяває Ванюші дитинство далеке, Що бігало по цій вулиці, дзвеніло й співало на ній. Ось тут він учився – і споминала, як вона його одягала, Сорочечки викроювала із юбок стареньких своїх, Як чай йому наливала, двері за ним закривала ] як їй хотілось, щоб Ваня був хлопчиком не згірше других. От вона дома. Дома. Ой, як у квартирі тихо. Співай що-небудь, радіо, хай умре тишина, А то здається матері буцімто в світі на лихо Лишилась одна квартира, а в цій квартирі – вона. От він стоїть, столик, столик часу мирного, Скатерть його накрила білим своїм крилом. Колись-то сюди злітались пташата плем’я орлиного, Колись-то онуки шуміли за світлим її столом. От вже вона не гадала, що буде такою старість!.. Осінь бушує за вікнами, дерева стоять без листви. Дочка десь далеко на Сході, одна вона тут зосталась, Не захотіла їхати з життя свого, із Москви. А вітер гуляє за вікнами, і дощ у Москві починається І гнуться в лісах Підмосков’я віти берез і ялин. Стара до вікна підходить обличчям вона притуляється І шепче кудись-то далеко, у осінь туманну: – Син! Сину, лежав ти в долині, спускалося надвечір’я, Кров твоя, мені рідна, лилася у боротьбі. Сину, тебе я родила, – ідо тобі відповім я? Сину, тебе я зростила, та як дорівнятись тобі? Я вже стара, мій хлопчик, і мене не беруть на роботу, Та я пішла добровільно укріплення копать, Щоб працю твою важенну, печалі твої і клопоти По-материнськи, сину, з тобою все розділять. Повітряні нальоти слались похмурим димом. Я чергувала в подвір’ї, дзвеніла, гула імла. Ні, мій синок, не квартиру, а місто твоє любиме, Задля твого повернення, для радощів я берегла. Я картоплю садила, грядки я поливала, Сил же, ти знаєш, мало, повернешся – й ледь жива. І ти наді мною не смійся, але це я воювала, Але це я воювала, поряд з тобою була. Крапля крові твоєї в серце моє рветься, А скільки крапель пролив ти, хто їх всі пошита?.. Дот дріботить по кришах, береза од вітру гнеться, З далеким сином бесідує мати московська проста. Будьте благословенні, сьорбнувши горя і муки, Старенькі матусі наші. Ваш голос чуть дорогий. Над темним байраком битов ви простягаєте руки. Синів благословляєте на справедливий бій... А ранком матері сивій виписали папери. Ввійшла вона в дальній поїзд, сіла біля вікна. І за вікном замигали кущі, долини, озера – Мила нашому серцю російська сторона. Біля світлих воріт шпиталя сестра її зустрічала. Поцілувала сина, боялася обійнять. Сіла тихенько поряд і цілий день мовчала. Намагаючись не ворушитись, пораненому не заважать. Декілька раз підібрала синове одіяло, Застебнула сорочку і подала попить. У сина горіли рани, він розмовляв мало, Тільки зрідка повторював: – Посидь, матусю, посидь... Дитинство йому ввижалось, теплий замріяний вечір, Матері тиха пісня, уривки давніх надій. Весна, Москва і дерева... Боролось життя в нім зі смертю, І згадки ці життєствердні вже вигравали бій. А мати сиділа в мовчанні, над ліжко схилилась синовнє, З обличчя сина зганяла смерті важенний дим, Стражданням своїм лікувала, своєю святою любов’ю, Серцем своїм московським, матернім серцем своїм.
|