|
Є на енськім заводі товариш Василь Павлович, Любима всіма фігура, серйозний громадянин. Недарма на Дошку пошани ім’я його попало. І описав його в прозі проїжджий письменник один. Часу дарма не гублять руки його робочі, Мовчки він робить справу, зневажаючи зайві слова. Про нього говорять статечні робітники охоче: – Ну, брат, Василь наш Павлович – оце, брат, голова! Газета не раз писала, його досягненням рада... Від повітряної тряски побліднувши злегка в путі, На «Дугласі» двомоторнім з Москви прилетів оператор, Зняв за верстатом прямо Павловича тоді. Згодом в кінотеатрі, ледь стало надворі темно, В кіножурналі показували декілька сцен про завод. Був скромним Василь Павлович, та, знаєте, все ж приємно Самого себе на екрані побачить: що скаже народ? Вийшовши із їдальні і причинивши двері. Прискорив до кінотеатру і там він спинився вмить – На цей на сеанс вечірній бездушні такі контролери Його, Василя Павловича, не захотіли пустить. – В чім справа? – він викрикнув гнівно. До чого слова неймовірні? Куплений мною законний квиток, – то ж в кіно пустіть! – На жаль, – контролери сказали, – на ці на сеанси вечірні Не допускаються діти молодші шістнадцяти літ. А він лиш всього п’ятнадцять, до того ж не повних, має. А виглядом, то ще й менше даси йому на кінець, Такий от худенький хлопчик. В середній школі, я знаю, У нас таких називали запросто: горобець! А чи від того, що сірі очі його заблищали, А чи дізнавшись, що хоче себе у кіно зустріть, Зм’якшились контролери і пропустили до зали. Він сів, – і з екрану гримнула маршів воєнних мідь. Дивився на себе хлопчина, в задумі дивився гак строго, До сліз йому захотілось, щоб кіножурнал оцей На фронті, десь між боями, побачив батько, – від нього Ось уже вісім місяців ніяких нема вістей. Дививсь на екран настовбурчившись хлопець оцей упертий, Якась неслухняна грудочка рвалася із грудей. Ні, у кіно не побачить мама, що впала мертва, Їхавши до Уралу крізь бомбових сто смертей. На мить у його уяві, мов казка страшна пронеслася, В якій із кров’ю змішався дитинства далекого сніг. Одразу він став, як дитина, як хлопчик маленький Вася, Поважний Василь наш Павлович, що стать до верстата зміг. Так йому материнську почуть захотілось пісню, Припасти до когось рідного і, може, крізь сльози сказать, Що батько не пише довго, що в гуртожитку тісно, Що нікому на сьогодні білизну йому попрать. Та в залі спалахнуло світло і тінь-чародійка пропала, І знову екран став білим і став тої ж миті пустим. – Ну як, подивились на себе, товаришу Василь Павлович? – Сказав контролер, що спершу до зали його не пустив. Піднявся Василь наш Павлович, твердою пішов ходою, І так, як належить, спокійно ішов вулицям навстріч. Побігав із хлопчаками по вибалках, над рікою. Лігши, він батька і битви бачив у сні всю ніч Повторював його ім’я дитячими майже губами... Сонце звелось над Уралом і почало свій крок. А батько його на світанку з ворогом бивсь на Кубані І думав, де його хлопчик, де Вася його, синок? Нависла війна проклята і смертю й розлукою злою, Під чорною зливою батько лежав між кубанських долин, Рукою стискав автомата, не знаючи, що цю зброю. Що автомат на Уралі зробив йому рідний син.
|