|
В бомбування і в холод імлистий У своїй напівтемній норі Про осяяне мріємо місто, Що стоїть на високій горі. Від тривог повітряних жорстоких В ньому жодний ліхтар не погас. Мирний спокій вікон широких Не тривожив ніколи фугас. Як зоря, воно завжди світле І не знає безсонних ночей. В ньому сотні вогнів розквітлих Засвітили батьки для дітей. Як зима – то сніжини там білі Грають, мов кришталеві струмки. Коли осінь – то скрізь пожовтілі Видно навіть опавші листки. Коли дощик – то краплі сіяють Самоцвітом барвистих вогнів, Лиш закохані в ньому шукають Темних місць і затишних кутків. Кожний дім там вогнями квітує І життям неповторним буя. Як вода, ідо від спраги рятує, Рівне світло в провулках сія. Припадемо ж до нього вустами Почорнілими від темноти. Заллємо нашу спрагу вогнями, Наберемось його теплоти. Але знов повітряна тривога, Знову бомби і знову війна. Нам на дах недалека дорога, А в те місто далека вона. Хоч дорога важка й непривітна, Ми її переможно пройдем. І вустами до щедрого світла, Світла наших вогнів припадем.
|