|
У загравах війни, де багрилася битва кривава, Пісня давнішніх літ вмить вривається в наші серця, То звелась Бородінська російська немеркнуча слава Й надихає на бій і на подвиг бійця. Рвались ядра, і кулі французькі дзижчали, І від крові темніла в осінніх просторах трава. А рязанці стояли – ворожі полки відбивали, А волжани стояли – і знали: за ними Москва. Той, хто богом здавався, володарем світу, судьбою, Хто здолав у походах усіх полководців підряд, – Бонапарт – він дивився на спад Бородінського бою, Як на власної слави скривавлений спад. Розтавала, зникала колишня могутність і сила, А попереду осінь, за нею навала снігів, А Росія вставала, в широких полях бурунила І по сотнях доріг у похід ішла на ворогів. Взимку я побував на полях Бородінських кривавих, І священним горінням душа моя сповнилась враз, – Бо побачить прийшлося, як давнішня воїнська слава Разом з славою наших гвардійських дивізій – злилась. Воїн півдня радянського в цю розкривавлену хугу Відбива ворогів вдень і ніччю підряд, Та йому, як далекому, вірному другу, Шле привіт Бородінського бою солдат. Славні друзі, вперед! Наша битва священна і права, і від сталі міцніші нескорені ваші серцяІ Височить Бородінська російська немеркнуча слава Й надихає на бій і на подвиг бійця!
|