|
Ви говорили, друзі, про героїв, Що вміють смерть саму перемогти. Пригадую я міст, бій над рікою, Солдатів, схилених в тривозі над сестрою. Про неї хочу зараз вам розповісти. Як змалювать її? Звичайна, непримітна. Очей лиш в пам’яті голубизна. Весела, і спокійна, і привітна, Як вітер в день жаркий, з’являлася вона. Поглянули б на неї, мовили б: дівчисько! Такій на фронт? Та що ви! Утече. І ось вона в бою, і дзвонять кулі близько, Од вибухів дрижить повітря гаряче. Утомлена, в крові, в розірваній шинелі, Вона повзе, де бій, де виє злий свинець. Огонь і смерть проносяться близ неї, За неї страх ввіходить до сердець, Сердець бійців, що звикли мужньо биться. Вона іде крізь смертную грозу. І шепче зранений: – Сестра моя, сестрице, Побережи себе. Я доповзу. Та не боїться дівчина снаряда, Впевнено і сміливо спішить, Підтрима, винесе бійця – і рада І знову в бій, перепочивши мить. Звідкіль, скажіть, в маленькій, оця сила? І звідки смілість, друзі, в ній спитаю я? Яка ж то мати цю дочку зростила? Її зростила сторона моя! Ми зараз говорили про героїв, Що вміють смерть саму перемогти. Пригадую я міст, бій над рікою, Солдатів, схилених в тривозі над сестрою. І як мені про це розповісти! На тім мосту її вразив осколок. Здригнула ледь вона, тихенько прилягла. Як надійшли бійці, вона сказала: – Скоро... І посміхнулася – і очі вкрила мла. Поглянули б на неї, мовили б: дівчисько! Такій на фронт? Ви що? Втече ж однак. І от гуркоче бій, і дзвонять кулі близько. В землі, в своїй землі лежить тепер вона. Ми й імені узнать не встигли в неї. Лиш погляд зберегли, що нам світив у млі. Утомлена, в крові, в розірваній шинелі, На українській спочива землі. Стискає губи біль, печаль моя незмірна, Та гордість проступа в душі моїй крізь них. Великий той народ, безсмертна та країна, Яка народжує дочок таких! Так хай же проліта по світу пісня! Летить на всі моря, гримить в любім краю Спів про мою сестру, про дівчину безвісну, Що юнь за край свій віддала в бою!
|