|
Вже на деревах листя золотом не сяє. Іде зима – і голі вже гілки. Морозним сріблом листопад вкриває Паркан, будинки, віти і стежки Й траву, що на горбі продовжує руніти. Шумить в деревах хмурий листопад, І Горки обвіва холодний вітер... Виходить Сталін в почорнілий сад. Давно він тут не був, і з півгодини – Не більше – зможе в Горках він пробуть, Та як його хвилює цей будинок! Та чи ж можливо ці місця забуть? По парку бродить він і згадує яскраво Минуле й відчува у серці щем: Ось перед ним стоїть знайома лава, Де розмовляв колись він з Іллічем. Ось тут бродили два великі други. «Чи ж сміють хворіти, – сміявсь Ілліч, – бійці?..» Та тінь хвороби, люта тінь недуги З’являлась раптом на його лиці. Вже заходу заграва догоряла. Як передать про їх союз міцний? Тут серце сталінське незмінно повторяло: «Живи, Ілліч, любимий друже мій! Із рук своїх не випускай штурвала. Вперед народ ясним шляхом веди! І шли мене туди, де труднощів немало, Як посилав в Царицин в час біди». Та пронеслась над нами горя хуга. Радів наш недруг. Край кріпивсь в бою. Ілліч замовк. Та Сталін був в строю, В огні атак прийняв він прапор друга. Над Горками кружля холодний вітер. Сніжинки носяться. Уже зима іде... – друзі! Хто міцнішу дружбу в світі За дружбу Леніна і Сталіна знайде? Не раз над нею кулі пролітали – чувся хмурий брязкіт ланцюгів, Про неї брехні вороги пускали, Та дружба подолала ворогів. І через те вона всіма шляхами Пройшла побідно, вигравши бої, Що комунізм далекими вогнями В лісах Сибіру зігрівав її. І через те цю дружбу не зламали Ні царська влада, ні терор страшний, Що трударів мільйонні маси брали Своєю боротьбою участь в ній. Пройшли роки. І знов в цім самім місці Крокує Сталін парком віковим. Ось садівник сухе згрібає листя І спалює. В повітрі пахне дим. Уже струмок безвісний льодом скований. Застиг у тишині дерев розмай. І Сталін з лісового Підмосков’я, Із тихих Горок слухає ввесь край. Він чує шум снігів на дальній верховині, Кордони огляда у рідній стороні. В новій радянській радісній людині Він бачить риси Леніна ясні. Юнацтва нашого дзвінкі пісні він чує І гуркіт повітряних кораблів, І він жалкує, глибоко горює, Що не дожив Ілліч до наших днів. Мовчазний, сів на лаву він знайому, Старий будинок поглядом обвів... Подув вітрець в пориві зимовому, і парк старий прокинувсь, зашумів. Уже і ніч холодна наступає, А Сталін, бродить у тіні алей. З своєю дружбою свої діла звіряє. Ця дружба прикладом палає для людей. І знову в Кремль, в ЦК, в огонь роботи, Щоб до мети скоріш підгонить дні. Огні Москви горять за поворотом, Як комунізму близькі вже вогні.
|