|
Почуємо: гуде літак над головою. Часом не Чкалов це полинув у блакить? Ні, він не здійметься вже більше над Москвою, і пісня вже його вгорі не зазвучить. Вже не почути нам його живого слова. Не пролуна його, в розмові, сміху дзвін. Він не потисне руку Байдукову, Ні, Білякова не обійме він. Любив народ свого прославленого сина За серце, повне сил, вогню і завзяття, За те, що він любив безмежно Батьківщину, Любов’ю пломенів до мудрого вождя. Я знав його живим. Мов вилитий із міді. Овіяний вітрами мандрувань. Всі двері перед ним завжди були відкриті І пізньої пори, і в ранню рань. Його вітали горьківські оселі, Гордилася Камчатка дальня ним. Як наш народ, – він був привітним і веселим, Як наш народ, – крилатим, бойовим. Сиділи якось ми в тісному, дружнім колі. Нічні вогні світанок погасив. Ні, не забуть мені уже ніколи, Як гордо про вождя нам Чкалов говорив! Як він любив, вернувшись із-за тучі, Невтомно, радо гратися з дітьми! Я знав його живим, бурхливим і могучим, – І знали Чкалова таким всі ми. Ні, вічно буде жить Валерій Чкалов. І волі чкаловській повіки жить. В хороброму пілоті за штурвалом, В хлопчині тім, що рветься у блакить. Настане час, – і полетять орлами Його товариші. Помчаться в грізний бій. Хай Чкалова ім’я звучить між нами, Як присяга, як заклик бойовий.
|