|
В дитинстві майже ми потисли руки, Тоді тебе в Сокольниках я стрів... А там поїхав я, – і почалась з розлуки, Любов з коротких почалась листів. Вона через тайгу перебігала, Стелилася по степовій траві. Вона через Урал перелітала, її на тисяч верст, на безліч днів хватало, Коли я був в Сибіру, ти – в Москві. У поросі доріг, в розлуці – там-то По-справжньому її вогонь весь відчував. Тоді я в Севастополі, в поштамті, Восьми телеграфісткам набридав, І день у день я довгими шляхами Ходив туди уперто знов і знов, Щоб в кожному відомій телеграмі Її знайти – далекую любов. Принаду днів тих не забуть ніколи, Мене стрічала зоряна Москва. І я, коли ти поспішала в школу, Тебе своєю вчительшею звав. Яке було життя, яка пора, могли ми За дві години втоми не відчуть, Коли в трамваї, у вогні, у хмарах диму В Дангауеровку держали путь. В дитинстві майже, серед жартів, сміху, Разом рішили ми життя прожить, Ростить дітей і сім морів об’їхать, І радощі, і горе поділить. І нас чекав мій рідний край любимий. Згадаєш поїздів виття і гул доріг? Любима Астрахань, Одеса мила – ними Я свідчуся у щасті днів своїх. Твоє життя моїм життям так стало. Злилося стуку крові відчуття. Так ця любов до милої співпала З любов’ю до країни, до життя. А якщо тінь між нами пробігала Чи недовір’я слався сірий дим, – Як плакав я, і тяжко як бувало Тоді відчути знов себе живим. Життя ж в усмішці сина процвітало, І мало сенс воно – не я, не ти. За нас слова потрібні промовляло, Щоб знову нам до злагоди прийти. Ми молоді, наш вік ще не прожитий, Нас віддалям повік не віддалить. Життя з тобою нас не розлучити, Про смерть же нам не варто говорить. Нас ждуть ще справи, і походи, і розлуки, Та долю я свою благословив. В дитинстві майже, ми потисли руки. Тоді тебе в Сокольниках я стрів.
|