|
Колись знаменитий майстер скрипковий в місті однім проживав. Він все своє серце у щасті й любові до скрипок своїх вкладав. І звістка гучна рознеслася між люди про славні скрипки його. І кожна скрипка вважалась за чудо. Він десять зробив всього. І вмер. І мало його пам’ятали. Могила у квітах лиш. Із десяти його скрипок попала скрипка одна в Париж. Купив тоді її не з-за таланту багач і дивак, банкір. Вдові італійського музиканта мільйон заплативши лір. Шукач всіх рідкостей дуже радий – скрипка прикрасила дім. Із імператорським чоботом рядом повісив і тішиться всім. Колись Бонапарта самого чобіт зборище мертве вкрашав, А нині і він потіснився трохи, скрипці він місце дав. І думав господар: «Які співзвуччя скрипка хова дзвінка. В них радість і горе, в них сонце і туча – трима все моя рука». Часто до неї приходив надвечір, шанобливо в руки брав! Він і пісень не любив, до речі, серця її не знав. Струїш чародійної все ж торкала господаря ніжна рука – І скрипка зітхала і стиха ридала, що доля у неї така. А друга з цих скрипок до на; попала, до нас в Радянський Союз. Раніш у чиїх руках бувала – точно сказать боюсь. Може, терзав її князь великий, може, ласкала княжна, Може, вельможа на ній терликав, може, його жона. Може, годинами цар на неї, знявши корону, дививсь. В році сімнадцятім до музею із нею матрос явивсь. Здав до музею – і в битву знову... Промчалися роки вдаль. Хлопчик виріс в Одесі чудовий ще й піонер-скрипаль. З дивною силою грав той хлопчик – від тої живої гри, Знявши пенсне, протирали очі, бувалі професори. Тринадцятилітній в Москву приїхав і залу примусив ридать. Виніс наш уряд тоді постанову скрипку йому передать. Скрипку йому принесли з музею, що стільки любовно беріг, Хлопчик мерщій, у обнімку з нею, до вчителя свого побіг. – Учителю рідний, я так радію, усе це наче вві сні. Ось де вона, музиканта мрія, її віддали мені! І я піду на радіостанцію, хай пісня злітає в зеніт. Радість мою і щастя моє повинен почути світ... – Рік проминув, – і концерт в Парижі скрипаль-піонер давав. До нього банкір підійшов за куліси, ім’я своє назвав. Збентежений був і знервований дуже, він тихо йому сказав: – Вашої скрипки сестра – у мене, за неї мільйон віддав. Хто ж ви? З якого багатого роду? Скрипку цю хто вам купив? – Хлопчик сказав: – Я скрипаль із народу. Її мені він вручив. – Старик тут викрикнув: – Я вас прошу, в колекцію мою Скрипку моєї сестри продайте, – я два мільйони даю! – Ні, наше щастя не продається, – хлопчик тихо сказав. Потім він знову зійшов на естраду і про Вітчизну заграв. І за годину цю музику серця хвилі несли по землі. Говорять, що нібито рідний Сталін слухав її в Кремлі. Стояв він – молоді друг чудовий, – радість палала в очах. – Що ж! – соратникам він промовив, – скрипка у добрих руках. Хлопчика слухаючи, бурунили друзі в полярних морях, Згадували про Москву й говорили: – Скрипка в надійних руках!.. – Над зачарованим світом лунала рідна моя сторона, І їй десь в музеї відповідала скутої скрипки струна.
|