|
Побувши в Свердловську та інших містах, де вона концерти дала, Експресом в Челябінськ, на Н-ський завод зоря кіно прибула. З екрана театрів пісня її входить в домівку й серця, І знають її мільйони людей – і голос, і риси лиця. За пісенний дар, за глибокий талант, прозорий і ясний, Уряд наш високе звання по заслугах присвоїв їй. – Вона приїхала на завод! – усіх облетіла ця вість – І сіло дві тисячі чоловік в залі на тисячу місць. Гардеробники прийняли тонни пальт, вистава уже почалась. Перед виступом тривога її охоплювала кожен раз. А нині – стільки народу! і от, в хвилюванні своїм чарівна, 3 малої кімнатки акторів вийшла на сцену вона. А люд її ждав у такій тишині, з’юрмившись чимдуж, Неначе ані душі не було в зал на тисячу душ. І сум Чайковського, вилившись в зал, з серцями заговорив. І слюсарі аж охнули всі, і подих завмер в токарів. Буря овацій ринула ввись, і шквалом злетів гук, – Били дві тисячі чоловік в чотири тисячі рук. І тоді заспівала вона, розхвилювавшися вкрай, Прості пісні, могутні пісні, пісні про рідний наш край, Про нашу роботу, про нашу любов, про вітер з далеких доріг. Коли ж проспівала, старий Петров вгамувать хвилювання не зміг. Він вийшов на сцену і тихо сказав: – Спів, товаришко, ваш... оте... Ми вам квіти принесли, але ж вони – ... рослина, трава, пусте, – І навіть найкращим з квітів отих не висловить наших сердець. Ми десять тисяч в зміну даєм поршневих, міцних кілець. І ми прекрасним таким пісням трудом своїм відповімо. І рівно дванадцять тисяч кілець ми через тиждень дамо. Повсюди, друзі, успіх її стрічав тріумфальним огнем. Город Курськ дякував їй курським солов’єм. Гордий Свердловськ подарував рубіни і яшму світну. В Тулі їй, крихітній, піднесли рушницю, на вигляд страшну. І, заповнюючи квартиру її, ронили свої пелюстки І мурманські, і тбіліські, і дніпропетровські квітки. Вона звикла до подібних речей, а тут, розумієте, тут їй люди свій труд принесли в відплачу за її благородний труд. Вона зрозуміла, що пісня її в роботі їм помогла. І вона, признатись, заплакала й Петрова вона обняла. І срібною зграєю знову і знов овації злинули ввись, І дві тисячі чоловік по домівках своїх розійшлись. Актриса поїхала в Магнітогорськ, про кільця забувши враз, – В таку урочисту хвилину, як та, яких не вимовиш фраз! А через тиждень поїзд її назад у Челябінськ примчав, і зал був повнісінький знов, і голос її звучав. І старий Петров урочисто підніс – і в нього сяло лице – Дванадцять тисяч двісті десяте поршневе їй кільце. А вночі протяжно кричав гудок, і поїзд летів, мов шквал, І вона стояла біля вікна, де біг молодий Урал. Вона, мабуть, думала, дивлячись на дощик поза вікном, Як міцно спаяні наші серця прекрасним нашим трудом. І рік промайнув. І Челябінськ вдалі, та, як прийде годинка така, Що без причин засумує вона, чи лихо її спітка, Чи горло стисне тривога їй в концертну хвилюючу мить, – Вона згадає про те кільце, і пісня в неї дзвенить.
|