|
Як ми співали, Маша! Тільки згадай-но, Маша, Північ на горизонті – клуб опустів, заснув. Та із кімнати дальньої чується пісня наша. В дванадцять співців капела, кожен за двох би утнув. В нотних значках заховані горе й любов людини, їх до життя збудили ми із друкарської тьми. Гімнами відкривали ми урочисті частини, В кінці частин урочистих співали їх знову ми. Ми виступали в концертах під клекотіння трубне, Вставала в уяві сцена, південь – краса споруд. Десь заридали скрипки, вдарили десь у бубни, Десь закричали «браво!» Опера! Мій дебют. І раптом культорг наш Ваня приходить у цех, веселий. Каже: «Роботу завтра кінчай з чотирьох годин. На огляд юних талантів, – каже, – збирай капелу. Може, і в нас відзначиться голосом не один...» І ось ми в тремтінні дивимось на класиків хмурі обличчя. Ми стоїмо за сценою. Людно у залі тіснім. В гуркоті, в гуркоті слави входить жюрі велично, – П’ять чоловік, а в сумі чотириста років їм. Тягнеться час поволі. Серце, мов повна чаша. Море людей навколо, зал в тишині застиг. Професор киває ручкою – на сцену виходить Маша. Акорд! – і пісня здіймається вгору на крилах легких. Хвиля проходить по залу. Маша всіх захопила. Кидає Маша в яруси горе, любов, грозу. Поряд, у ложі завода, батько її посивілий, Хоч був у минулім військовим, рукою втирає сльозу. І все оце відбувається – здається – в долю моменту. Ось похилилась ніжно Машина голова. І птицями, птицями, птицями, птицями аплодисменти У глядачів полинули з кожного рукава. До Маші іде професор – сіяє в очах проміння. В голосі його тихім мідь починає звучать. Він вимовля суворо: – Маша, ви вчитись повинні! – Тільки виходить лагідно: «Будете славно співать!» А я? Жюрі мене вислухало – признаюсь – без інтересу. Кінчив я. Лаврів не видно. Не аплодують мені. Бачу, пенсне протерши, до мене іде професор. – Жити, – говорить, – будете. Співати, – говорить, – ні. Маша, дуета не вийшло. Вдвох ми співать не будем. Що ж, говорю, будь ласка, світло в залі включіть! Що ж, говорю я професору, не слабкодухі ми люди, І за відсутністю голоса ніхто з нас не замовчить. Слава моя, професоре, як видно, іншого роду, – Вона не співа, моя слава, – і марно до неї тягтись. Слава моя знаходиться в рідних цехах заводу, І я із червоним орденом дістану її колись. Хай здравствує творчість токаря! Моторів крилата пісня У небі. Хай здравствує музика, що в сталі, в литті буя. Я знаю – Вітчизна буде країною славнозвісних. Для кожного в нас є слава, – працюй – і вона твоя. В мистецтво ми перетворюєм нині професію кожну. Країна майстрів заявляє: у нас путь для всіх вперед. Не буть мені Лоенгріном. За цим пожуритись можна. Все ж таки «Серце красуні», опера і балет. І ти, йдеш від нас ти, Маша! Давай заспіваєм з горя. Рідко стрічатись ми будемо у тишині вечорів. Приймає тебе держава в ніжні обійми суворі, Вручає до рук надійних найкращих професорів; Але – ти лишишся такою ж. В театрах Владивостока, Чи на заводах Воронежа ми стрінемось – молоді. В ту мить до співачки відомої підійде відомий токар, І нам, усміхнувшись, Вітчизна зааплодує тоді. Ні, не хвалюсь я, Маша. Нам мрія дана по праву. Я вірю у власні сили. Я знаю свою сторону. Так заспівай на прощання пісню про доблесть і славу, І я, хоч невдаха на голос, все ж таки підтягну!
|