|
Пригадаймо грім боїв над краєм, Де пісків безмежний супокій. Я вам розповім, як дружба помирає, Як не хочеться вмирати їй. Фронт. 20-й рік. Рік зради і поразок. Бухара в тривозі. Фергана в огні. Фрунзе ад’ютанта до нас прислав з наказом: «Двадцять три курсанти запросіть мені». Ми з’явились вмить на виклик ад’ютанта: В нас патронні стрічки на грудях навхрест. Так життєву путь своїх курсантів Повернула партія в Хорезм. Усміхнись садам своїм зеленим, Дівчино, сльозу з очей зітри! Мчали ми – узбеки і туркмени, Мчали ми – було нас двадцять три, – Жменька лиш! Та в хауз кинеш камінь – Кола по воді ідуть, живі. І вставали древнії дехкани Гвардією першою в Хіві. Ми ж, ще юні (правду діти ніде – Ще-таки зелені юнаки), їх вели на банду Джунаїда Крізь англійських найманців штики. Коли ніч лягла мутним наметом, Впав з коня товариш Рузумбетов. Вража куля обірвала думу, Груди пронизала навскоси, І упали в попіл Кара-Кума Краплі крові, теплої роси. Смерть уже на нього чатувала. Він, здавалось, в вічність вже вростав. Та, коли остання мить настала: – Я прошу, – він голосно сказав, – Сонцю кланятись, що завтра вранці встане, Рідним кланятись, помститись ворогам, Наді мною ж хай отут постане Друзями насипаний курган. Ще не раз до вас на допомогу Я прийду, не будучи в живих: Я курганом покажу дорогу В ваших переходах бойових; Я вкажу, де джерело шукати (Забуття розвіється, як дим), То ж прошу колодязь цей назвати Невідомим іменем моїм. Як в боях за майбуття планети Ескадрон наблизиться сюди, Командир зрадіє: «Рузумбетов! Відпочинем, наберем води». Ми його сховали на світанні, На кургані знак залишив я. Був, на жаль, курган цей не останній. У жорстоких схватках, у боях Друзі наші падали. Уперті, Ми з путі й не думали звернуть. Дружба вбитих, навіть після смерті, Нам вперед показувала путь. А розбивши ворогів дощенту, Я курган розшукував завжди. «Шашки наголо, хлоп’ята! Рузумбетов! Відпочинем, наберем води». Світ гримить. Тривожною порою Знову у піски приніс я зброю. Жовтий вітер в’ється наді мною, Горе б’ється у мої виски. Бачу: на безсмертя дружби роєм Піднялись і кинулись піски! Пронеслись, залишили замети... Де курган твій, друже Рузумбетов? Двадцять три курсанти!.. Гаснуть зорі. Часу не спиняється хода. І в очах моїх стоять прозорі Сльози – незнайома їм вода. Двадцять три курсанти! Дружба!.. Слава... Змовкне все, як цей ось вітер змовк. А тимчасом гордо, величаво Мій узбецький рухається полк. А тимчасом йдуть солдати миру, Бойові колгоспники мої – Дальнього Хорезма бригадири І тваринники з Сурхан-Дар’ї. їхні співи ллються гордо, вперто Вздовж земель, в усіх морів кінці. Шаблі наголо во славу наших мертвих! Наші мертві – зовсім не мерці. Шаблі наголо на честь тієї служби, Що знаменам славу принесла! Шаблі наголо на честь тієї дружби, Що кордони часу перейшла.
|