Бабці Власівні не до жарту, Стомилась, готуючись до обіду, Став сусідчин синок на варту, Щоб дати сигнал, коли гості приїдуть. Аж сім жінок бабусі підвладні, І десяток дівчаток в резерві збоку. Млинці на славу замішані, знатні, Зійшли свідомо раніше строку. Бригада уміло млинці пече, Робота налагоджена непогано. В тарілки масло веселе тече, Задумливо плине свіжа сметана. А там, де листу багрянець спілий, Під деревом осені, рижим і сонним, З столів багатьох виникає стіл На двісті чотири шановних персони. Так хто ж тут готує банкет гучний? Який тут хазяїн живе-поживає? І як він зібрав такий скарб визначний, Яких він гостей довгожданих чекає? – А тут проживають на славу країні З «Червоного променю» люди прості, Колгосп млинці випікає нині І начполітвідділу жде у гості. Чекає ударних своїх сусід На свято осені та урожаю, І ось доноситься крик від воріт, Бабусю Власівну попереджає. В колгоспнім правлінні годинник старий Захрипав, і ось вже годину пробило, І раптом сусідчин синок вартовий Помітив веселу хмаринку пилу. – Їдуть І – вій на весь світ загорлав, І десять дівчат завищали: – Їдуть! – І вмить бабуся, немов адмірал, Відправила в бій кораблі обіду. На конях різноманітних мастей, На автомобілях, тачанках різних – Їхало більше сотні гостей У хмарі пилу, у полум’ї пісні. Увесь немов зітканий з нетерпінь. Хвостом помахуючи грайливо, Віз бочку могутню веселий кінь І ржав. А в бочці бродило пиво. А шофер натискував на клаксон, Хід притишував на перехресті, Польку стару вигравав патефон, Що виконував роль оркестру. Та ось в стороні проблишала ріка, Знайомий вітряк мов злетіти хоче, І начполітвідділу з грузовика Зніяковілий на землю скочив, Скочив у веселість, в «ура!» стократе. Колгоспного хору піснею стрітий, І підлетіли до нього дівчата, Як ситцьовий, байковий, шовковий вітер. Промови тут, ясно повинно б почать, Та тільки Власівна категорично Сказала: – Млинці не бажають чекать, І довго промови їм слухать незвично. П’янкий над столом парував аромат, І всі усідалися з шумом і дзвоном. Редактора газети без дебат Обрали начальником патефона. Він вибрав пластинку таку, що вона Спочатку розсипалась ніжним петитом, А потім сплакнула – і раптом сповна Маршем гримнула апетитним! Їжте! Маслом млинці мастіть. До неба знялись елеваторів глиби. Робота країни у них лежить, Могутня сила колгоспного хліба. Філософ, що кинув свій інститут, Начполітвідділу, їж, наш брате, Важкий, многогранний, складний твій труд. Голова молода твоя вже сивувата... Горіли дерева в веснянім вогні. Приїхав ти в березні, брів у грязюку, А жовтень настав, і в важкому зерні Вивчаєш ти знову партійну науку. А поряд столітній сидить стариган, – Зазнав він відчаю, пройшов він крізь горе. Наповнимо ж пивом його стакан І з дідусем про життя поговорим. – Ти плівся під грім барабана, старик. Ти грівсь від скупого солдатського сонця, Ти всаджував свій православний штик В пузо германця і в пузо японця. Ти знав лиш дорогу в царський шинок, Співав ти сумні свої пісні-билини. Держала чужої соломи пучок В зубах малосильна твоя конячина. А нині – ти перший із перших усіх, Серед найкращих ти виступаєш. І звички коней сорока своїх, Начальник конюшні, напам’ять ти знаєш. На Дошці пошани сини – молодці, В загоні онуки твої кохані, Так їж же, давній друже, млинці, Вони на маслі і у сметані. – А ти, піонере, мій друже малий, Тобі лиш дванадцять улітку скінчиться, А ти вже пожар переборював злий І врятував від пожару пшеницю. Про тебе вже знає ворог-бандит, Що можеш і ти воювати сміливо, Дали тобі в премію пару чобіт, Вони завеликі, та не це важливо. Так їж же млинці, командир дітвори, Сметану бери, вартовий урожаю! Бо ж десять дівчаток на тебе зорить, Десятикратно тебе поважають. – А бабця Власівна, – честь їй, хвала! – Стара, і вогонь її поглядів тухне. Вона чудодійка варення була, Могла витворять чудеса на кухні. Та тільки от – господь не привів – В германську війну чоловіка скосило. І прала бабуся білизну в панів, І милостиню в подорожніх просила. Утратила щастя своє на війні, Сьорбнула горя, звідала лиха. Так їж же млинці свої, свіжі, смачні, Сива колгоспниця-повариха! Працюй же, бабусю! Живи до ста літ, Годуй народ молодого краю, І хай в оцій музиці на столі Пластинка весела завжди нам грає. Або краще – пісня, хай скаже вона, Що це лиш – початок, засяє ще днина, Що рішена партією сповна Сива загадка життя селянина, Що праці багато, що ясна мета... Гудуть десь далеко автомобілі. І в полум’ї ліс, і листва золота, і осінь гордиться достатком артілі. Петро Сингаївський ?