|
Вони підповзали з фронту і тилу, І слід замітав їх піску потік. Ана Мурадов! А в нас насилу – Десять чоловік і вісім чоловік. Коней залишивши біля намету, Ми там приймали бій. І смерть вилітала із кулемета, Як я наказував їй. Вони стріляли по обороні. Дві кулі пройшло крізь моє плече. Ана Мурадов! У них в загоні – Десять раз десять та шість іще. Ана Мурадов! Що й говорити, Важуча сльоза твоя. Серед десятка й семи убитих Лежав напівмертвий – я. І коли закричали шакали вночі, Як тільки зійшла зоря, Обличчя моє облили басмачі Теплою водою з відра. І коли я у очі свої увібрав Небесні усі вогні, Найстарший із них тихо сказав Моєму кулемету й мені: – Змія, мов нитка, в’ється, сичить, Шакал твоє б серце виїв. І смерть недалека, та хочеш жить, Кулеметник Ораз Гельдиєв. В Червону Армію пішов ти служить, І це був вірності вияв. Ти смерть заслужив, та хочеш жить. Комсомолець Ораз Гельдиєв. Ти не загинув з іншими разом, Але ж ти програв цей бій. Та є Чаари Яр Кулі Ніязов, Наш вождь і хазяїн твій. Він знає про тебе, і ти без огуди Повинен служить йому. Підлеглі Чаари Хорезма всі люди І води жовтаві Аму. Сила не зникла його, не заснула, Він досі веде боротьбу. Із чайхани глухої Кабула Взнає він твою судьбу. Він бачить: лежить кулемет, чорніє, Мов командира тіло твого. Ніхто із нас управлять не вміє Смертельним диханням його. Та якщо ти з нами і якщо бездоганно Він буде стріляти в бою, – Чаари Яр із Афганістане Дружбу пришле свою. Ти почисть кулемет для нас, Ти вистрели з нього для нас. Пошли ворогам сто смертей. Ти юний, як вранішній вітер, Ораз. Ти безстрашний туркмен, Ораз. Пустеля зове тебе: «Гей!» Сяйво круглих зір і твердих. Ворога погляд холодний. Я відвернувся, випив води І промовив, що з ним я згодний. Ана Мурадов, гнівний тепер ти! І від цих моїх слів – світ притих. І застогнало сімнадцять мертвих Братів моїх бойових. І рани мої заболіли знов, Пекучіші всіх вогнів... На трьох кострах підіймався плов, Урочистий плов басмачів. Про Чаари Яра заспівав бахші. Сон прийшов після того. І не залишилось навкруг ні душі, Окрім бахші-вартового. Він співав про вершників, звісно... Я з шаблею скочив ривком одним!.. Він мертвим упав. А голос, а пісня Іще дрижала вночі над ним... І щоб кулемет мій навіки замовк, Щоб лиш зостались від нього останки, Я вирвав із тіла його замок, Наче язик з горлянки. За мною погоня вночі неслась, Страшна у люті своїй. Та я сказав собі: «В добрий час! Ти юний, як вранішній вітер, Ораз. Ти комсомолець Туркменії, Ораз. Пробийся, пройди, зумій!» Добу я тікав і добу іще. Сонце сліпило вічі. Зраджувало тільки моє плече, Яке прострілене двічі. В ночах два рази злітав пісок. Двічі заходив місяць – планета. Та в полк я прийшов і приніс замок. Язик свого кулемета. Та в полк я прийшов. Не з’явиться знову Чаари Яр у Туркменії молодій, Тому що здержав я червоноармійське слово, Виношене в туркменській душі моїй. Світ ворогів будем звужувать ми. А мій – не обнять ніколи! Ама Мурадов! Мій рапорт прийми Як секретар комсомолу.
|