|
Густим хропінням повний вагон. Багажні злодюжки повзуть. Три спекулянти драп та бостон Обережно, із страхом везуть. Замріявсь у тамбурі провідник Про життя без колій, без рейок. І точний, наче рецепт, понад ним Пролітає розклад зірок. Та в третім вагоні, де все мовчить, Злодій спиняється враз. Двоє на другій лаві вночі Кидають кілька фраз. І перший тип заявляє: – Ні, Ще не знемігсь я в трудах, – Хоч за сімнадцять літ працювалось мені В ста сімдесяти містах, Хоч я сімсот аж ролей провів (З них цілий би натовп збивсь!), Із них сто вісімдесят королів І сто дев’ятнадцять убивць. Тріумфи траплялись, екстази траплялись. Історія знає моменти, Як на овації обертались Шалені аплодисменти. Халтури траплялись, провали траплялись. Історія пам’ятає моменти, Як на аварії обертались Скажені аплодисменти, Як на щоки касира тривожні Лілові плями лягали, І глядачі в касу лізли і гроші Назад свої вимагали. Акторське життя! За вокзалом вокзал, – Вокзали в нестримному леті. Островський дививсь, дививсь та й сказав: «Ви актори, – ваше місце в буфеті». А нині зірки на це на все Між кулісами хмар зорять. А нині поїзд мене везе В колгосп, що зветься «Зоря», І де лютує вночі з-за оград Куркульський обріз, мов пес, Заграть я маю – і хочу заграть – Найнебезпечнішу з п’єс. Таку, щоб в ній урожай лопотав, Щоб стрибав на трактор герой, Щоб роботу пей-от акт би співав, А боротьбу – отой. І буде сувора й грізна Оцінка моєї гри, І куля ворожа, як вища з відзнак Пройде крізь костюм і грим. Суфлер захлинеться рештками слів, Струмки побіжать густі, І я, що на тиждень вмирав п’ять разів, Помру востаннє в житті... – А поїзд спішить. У туманнім світанку Ховається мла нічна. І, ріденьким чаєм терзаючи склянку, Другий так почина: – Чорнильниця з цифр, резолюцій і слів– Ними залита сповна, Над плоскогір’ям важких столів, Як пам’ятник, стигне вона. Щоранку я сидів за столом, А на ньому відомість була. Щоранку проколював я пером Сторінок безсилі тіла. Гукали машинки: «Сідай і пиши!», Оскалившись шрифтом на світ, І олівці щораз од душі Слали мені привіт. А нині зірки на це на все Між папками хмар зорять. А нині поїзд мене везе В колгосп, що зветься «Зоря». І там, де вчора лиш стали жить, Де ніч, вітроломи, яри, Більшовицький розмах я маю лічить, Помножений на трактори. Я маю знайти в переплутаних днях Точних накреслень слід. До мене прийде вночі середняк, Якому тисячі літ. Він мовчки і хитро схилить свій вид Над колонками цифр моїх. Селянин! Він дати не може в кредит Ні грама симпатій своїх. Коли ж він гляне в журбі на межу, І в оці блисне сльоза, Я цифру йому принесу і скажу: «Вона голосує за. Вона змінює звички віків, Стирає межі обжиті. Вона підкріпляє промови вождів Авторитетом жита». – А поїзд спішить. В вітровому леті Хмари проносяться по краях. На третій лаві думає третій, І третій оцей, напевно, то я. Співають колеса, немовби хор. То по вітчизні їдуть здаля – З високої рампи, із тихих контор – Герої мої на поля. Вони танцювали в усякім пилу, На кожному грілись вогні. Вони без суфлера й хвилинку малу Прожить не могли б самі. А нині країна йде швидше у путь, – Не можна більш співчувать – І коли одні ворогами стають, То інші в друзі спішать. І от вони їдуть із далини, Надто іще не міцні. Але із свідків стали вони Учасниками борні. Ранкові хмари з небесних висот Крізь вогкість на них зорять. Риплять тормози. Зупинка. І от – колгосп, що зветься «Зоря».
|