|
Мій дід, – не зналися ви з ним? – Був нетутешній він. Тепер на цвинтарі глухім Стоїть лиш хрест один. Хоч всім по-різному любить, – Всім дано це чуття. Актором дід хотів прожить Усе своє життя. Горбатий був дідусик мій, Але хто захотів На рампу йти, – людині тій Других нема шляхів. Якщо вже серце цеп скрутив – Не станеш цепу рвать. І дід суфлером поступив – Чужі слова шептать. Мольєровських дошкульних слів Спиртовий ливсь напій, І датський принц костром горів В самотності своїй. І кожний вечір зал кипів, Сміявся і ридав, І лиш суфлер своїх цепів В житті не розірвав. Вино! Ти грієш душу, Рятуєш ти від бід. Мій дід, признатись мушу, П’яницею був дід. У рваній кацавейці Ходив, співав усе: «Важку вагу у серці Життя моє несе. Одне страждання вічне. Тримайся ж до пуття!» Так! Трагіку комічне Дісталося життя. Увечері під градусом, Золи сіріший, брів... Бузок весняно, радісно В цвіту полум’янів. Бадьорий жук літав в гаю. Збивав росу з квіток. І дід шукав зорю свою Між безлічі зірок. – Зоря моя! Зоря моя! Пригрій, хоч на часок! – Та над журбою п’яною, Сміявсь над ним бузок. І ніч, як і завжди, цвіла В сузір’ях янтаря! Хто знає в світі, де була Лукава та зоря? А дід ішов в свою тюрму, В суфлерський свій куток, І, мабуть, снилися йому І Ґамлет, і Шейлок. Та час настав, і дзвін відгув В останній смертний час. Костер глумливо підмигнув Й, покинутий, погас. Де никне цвинтарна трава, Хрест з написом рукою: «Раб божий Дмитрієв Іван Скінчився від запою». Весна моя, мої літа, Ясний мій день-деньок! Весіннім цвітом розквіта Духмяний той бузок. І ми рядами на борню Йдемо, забувши страх, І долю завтрашньому дню Несем в своїх руках. Проходять дні, ідуть літа, Як відблиски зорі, І наді мною – золота Моя зоря вгорі. Вона осяла небеса, У неї п’ять кутів, І рядом з нею погаса Зоря моїх батьків.
|