|
Заслаб я, певно: серце у імлі, марудить все, і бесіди, і люди, алмази царські маряться усюди, кривавий вільний ятагана зліт. Мені здається, (то не є брехня), що пращур мій – мурзак розкосоокий – жорстокий гунн... мене, крізь древні роки, зараза люті й шалу виповня. Мовчу, млоїться, відхилились стіни, безмежжя промигнуло в клаптях піни, призахідний вогонь залляв граніти, он місто із блакитними шатрами, квітує сад жасминний біля брами, – там був двобій... овва! мене ж забито.
|