|
«Хельга, Хельга!» – лунало над полями, Де ламали один одному хрестці З блакитними лютими очима Та міцьноручні парубки. «Ольга, Ольга!» – волали древляни З волоссям жовтим, ніби мед, Видряпуючи в розпеченій лазні Нігтями кривавими власний хід. Та за далекими морями чужими Не втомлювалася дзвеніти, Те саме дзвінке викликаючи ім’я, Варязька сталь у візантійську мідь. Забув я все, що пам’ятав у мовчанні, Християнські вci імена, І твоє лише ім’я, Ольго, для моєї гортані Солодше найстарішого вина. Рік за роком все неминучим Співають у крові століття; П’яний я тягарем минулим Скандинавського кістяка. Стародавніх ратей я вояк відсталий, До життя таючи ворожнечу, Божевільних склепінь Вальгали, Славних битв та гулянь чекаю. Дивлюся на череп із брагою хмільною, Бичачі рожеві хребти, І валькірією наді мною, Ольга, Ольга, кружляєш ти.
|